![Уран [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/8/6/uran-uk-download.jpg)
Уран [uk]
- Автор: Зарудний Микола Якович
- Серия: Дилогия #2
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Уран [uk]». Краткое содержание книги:
Любов. Якщо вона справжня, то завжди тяжка і складна. Відчула це на собі і Степка — дівчина горда, безкомпромісна. Обставини та час змінюють її характер, відкривають кращі сторони її натури. І тільки кохання Степки залишається незмінним.
«Уран» — друга частина дилогії, продовження роману «На білому світі». Це книга про наших сучасників, про проблеми села та про велику любов, без якої нема справжнього щастя людині, без якої була б біднішою і наша земля.
— Пропонували йти завідувачем складу на кондитерську фабрику.
— Йди! І не роздумуй довго! Як сир у маслі будеш...
— Я не піду ні на які склади, Ольго.
— Дурний. Ще куди посилали? Кажи! — Мати в ці хвилини схожа була на суворого слідчого.
— Директором кравецької майстерні.
— Йди! Будеш...
— Не йди, батьку,— обірвала початок материної тиради Наталка.
— А скільки ж він тинятиметься без роботи? — ставила риторичне запитання Ольга Аркадіївна.— У нас такі витрати! Ми на цю пенсію не проживемо.
— Ти, мамо, могла б, до речі, менше купувати різних цяцьок,— сказала Наталка.
— І ти мені заздриш? Я не для себе купую ці персні й кульчики. тобі залишаться... І це завше — гроші.
— А мені нічого не треба.
— Досить тобі, Ольго,— Нарбутов запалив цигарку. Наталка помітила, як у нього тремтіли руки.— Взавтра я піду в міськком партії.
Секретар міськкому партії прийняв Нарбутова як давнього знайомого.
Уважно вислухав його і сказав:
— Мені доповідали товариші з оргвідділу, що вам пропонували кілька посад, але ви відмовилися.
— Мене, мабуть, не так зрозуміли товариші. Мені не потрібні ніякі склади, майстерні одягу... Я хочу справжнього діла,— відповів Нарбутов.
— У вас великий досвід, товаришу полковник, це ми знаємо і щось придумаємо, бо зараз таких вакансій, на жаль, нема.
— Яких вакансій?
— Керівних,— пішов на відвертість секретар.
— Я не прошу у вас таких посад. Пошліть мене на будь-яку роботу, щоб я міг працювати й бути корисним.
Секретар міськкому полегшено зітхнув.
— Михайле Костянтиновичу, це вже ділова розмова, пробачте, але я думав, що ви домагаєтесь...
— Я нічого не домагаюсь, товаришу секретар.
— Є у нас автоколона при будівельно-монтажному управлінні, не колона, а горе. Чотири начальники за рік змінились, усі плани в них летять шкереберть. Машини поламані, дисципліни ніякої... Обком за цю колону скоро мені догану винесе, точно. Підете начальником? Але попереджаю вас, Михайле Костянтиновичу, буде тяжко.
Нарбутов не вагався:
— Піду.
— Вас послав до мене сам господь бог,— секретар потиснув руку Нарбутову.— Зараз я подзвоню в управління.
Вислухавши чоловіка, Ольга Аркадіївна презирливо посміхнулася:
— Доходився! Чула, Наталко? З ранку до ночі буде сидіти в тих майстернях і матюкатися з шофернею. Полковник...
— Буду! — стукнув кулаком по столі Нарбутов.— Бо я ще хочу жити, а не киснути.
— Батьку, ти правильно зробив, — сказала Наталка.— Ти в мене молодець. Слово честі, краще матюкатися з шоферами, аніж вислуховувати тиради нашої чарівної мамаші.
— Ти — невиховане дівчисько! — гримнула Ольга Аркадіївна.
Батько повертався з роботи пізно, інколи його підвозив якийсь самоскид. Наталка бігла до хвіртки й кричала:
— Привіт автоколоні!
І здавалася вона в такі хвилини Нарбутову маленькою, ніби поверталися далекі молоді роки. Переодягаючись, він розповідав дочці, як минув день, що зробив, де був.
— Дуже цікаво! — кидала Ольга Аркадіївна.— Він дістав два колінчастих вали!
— Не два, а три,— поправляв Нарбутов.
— Подвиг!
...Мати увімкнула світло в саду. Мура, похитуючи стегнами, співала:
Потім Наталка побачила Давида з букетиком троянд. Він привітався з усіма і поцілував руку Ользі Аркадіївні. Щось запитав, і мати показала рукою на її кімнату.
Давид зайшов без стуку.
— До тридцяти років жінки мають право відзначати свій день народження, потім рекомендується тримати ці дати в таємниці. Наталочко, це звичайні троянди, але я ходив за ними аж у Старе Місто. Шість кілометрів — коментарі зайві. Руку я цілував твоїй мамі, підставляй щоку. Ніякого задоволення. Якщо мені дадуть чарку горілки, я вип'ю за твоє здоров'я.
— Може, підемо в сад?
— Ні. На мене негативно впливають Мурині стегна,— засміявся Давид.
— Не дивись.
— Це неможливо, бо мені здається, що Мура складається з самих лише стегон.
Наталка принесла коньяк і яблука. Давид випив.
— Можеш мене поздоровити, Наташо.
— З чим? Захищаєш докторську дисертацію?
— Більше. Шеф дозволив іти у відпустку. За два дні я буду штовхатися в Ялті.
— Заздрю.
— Їдьмо разом. А що?
— Давиде! — покликала Ольга Аркадіївна.— Дами ждуть.
У садку гарчали саксофони — мати принесла магнітофон.
— Йди, йди,— сказала Наталка,— я прийду пізніше.
Мура вгвинчувала свої каблучки у гравій:
— Давиде, шейк!