Книга веселих порад
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Прочее юмористическое
Электронная книга - «Книга веселих порад». Краткое содержание книги:
А хто відмовиться від слави інтелектуала? Кому не хочеться стати інтелігентом чи знаменитим мемуаристом? Якщо ви не вмієте користуватися телефоном чи не знаєте, про що розмовляти з дружиною, то ця книга стане для вас справді першим другом і порадником.
Може, ви й досі не знаєте, звідки походить ваше прізвище, чи не навчились розгадувати сни, — у «Князі веселих порад» про все це є.
Книга справді весела й дотепна.
«От що то, — думаю, — людина чуйна!»
— Тільки зробіть от що, — веде далі. — Щоб прискорити справу, їдьте назад додому й привезіть листовне підтвердження, що ваші вищі керівники, мовляв, нічого не мають проти зняття тих умивальників. Привезете й одержите дозвіл на переробку аркуша № 37а/17б типового проекту. Зрозуміли?
— Зрозумів, — кажу. Та за шапку — й на аеродром.
Прилетів назад, узяв усе, що треба, переоформив документи, прихопив ще командировочні, заспокоїв дружину, діточок, бухгалтера управління — й знову в «Головтяпляппроект».
— В Омеляна Севастяновича якраз нарада, — сказала мені секретарка.
Я до Артема Петровича:
— Почекайте. Зараз має закінчитись нарада. Тільки не забудьте стати в чергу.
Став, чекаю. Нарешті всі наради закінчились. Виходить один завідувач із одних дверей, другий — з інших, обоє до секретарки:
— Валю, зачиніть нас. Повиймайте ключі з дверей і нікого не пускайте. Прийматимемо завтра, після наради.
Ні того дня, ні другого, ні третього мені так і не пощастило потрапити ні до завідувача, ні до будь-кого з його заступників.
Минуло ще з півдесятка днів. Почали здавати нерви. Відчув, що худну. Щоночі почали снитись унітази, розетки, умивальники. А з них наче вода й не вода, а гроші, і не ллються й не сиплються, а ніби течуть — червінці, четвертаки, півсотенні, сотні.
На дев'ятий день, коли нестерпні болі почали ламати мою голову і я зібрався був до лікаря, у коридорі готелю несподівано пролунав знайомий голос:
— Невже Коля з тресту «Саночистки»?! — вигукнув я й кулею перелетів через поріг.
Можете уявити мій душевний стан у ту мить, коли я потрапив в обійми свого давнього друга.
— І це ти через ту резолюцію втратив таке солідне черевце? — запитав, посміхаючись, він. — Ні, далі цього терпіти не можна. Треба діяти. Ти от що, браток, збігай зараз в аптеку, візьми пачечку бромуралу (це для сну), а на решту командировочних купи в комісійному дешевенький фотоапарат. Вранці до «Головтяпляппроекту» підемо разом. Мені теж резолюція потрібна.
Спав я тієї ночі, мов у казці. Перед очима пропливали, наче змії, райдужні резолюції: сині, зелені, червоні, фіолетові, а з-під кожної з отих резолюцій виростали гаражі, перукарні, лазні, громадські туалети, фотографії і, звичайно, комбінати побутового обслуговування.
Прийшли ми в «Головтяпляппроект» з Миколою десь близько одинадцятої.
— А тепер, — каже Микола, — заходь у приймальню потрібного тобі завідувача й фотографуй.
— Кого? — перепитую.
— Кого хочеш! Отих ловців резолюцій, секретарку, що вісім днів підряд казала: товариша Омеляна Севастяновича нема. Знімай її в анфас, у профіль. Клацай — і ні на кого не звертай уваги.
— Та тут навіть плівки нема.
— А це не обов'язково. Ти клацай, а там видно буде.
Довго не роздумуючи, я легко переступив поріг приймальні й грізно навів ручку старого трофейного апарата на довжелезну, скручену калачиком, чергу. Клацнув раз, другий, зафіксував шафу, потім піймав у фокусі всі чотири телефони секретарки й перевів об'єктив безпосередньо на неї. Та не встиг я клацнути, як мене хтось узяв за лікоть:
— Вас просить Омелян Севастянович…
Ну, а що було далі, не важко догадатися. Резолюцію я взяв, як і поріг Омеляна Севастяновича. Поставив він мені її за… кмітливість.
Через годину, щасливий, я поспішав в аеропорт. Там на мене вже чекали Коля й ще п'ять його товаришів — таких, як я, ловців резолюцій. Ми легко переступили останній у той день поріг кабіни літака й вилетіли з головтяпляппроектівськими резолюціями додому.
Так я відкрив один із секретів, як ловити резолюції, й мені дещо прояснилось. Одного тільки я й досі зрозуміти не можу: як Коля у той день умудрився добути собі дозвіл на доточку зайвого метра каналізаційної труби й вилетів додому разом зі мною?! Ніяк не второпаю. Мабуть, ще якийсь спосіб знає.
ЯК Я ДОПОМАГАВ ПРИЯТЕЛЕВІ
Зустрілися ми з ним у кав'ярні.
— На ловця й вовк біжить, — вигукнув він і потяг мене за лацкан піджака в глибину зали. Після третьої чарки товариш остаточно осмілів.
— Слухай, будь другом, — сказав просто й невимушено. — Напиши на мою книжку позитивну рецензію. Бо боюсь — як тільки книга з'явиться, то хтось вріже негативну.
Я згодився. Він дав мені верстку майбутньої збірки. Я її чесно прочитав і через тиждень показав рецензію.
— Геніально, — похвалив він. — Краще не скажеш. Та й заголовок чудесний — «Народження майстра». Було б добре, якби ти дав її у «Вечірку». По-перше, в мене там знайомі, по-друге, «Вечірку» майже всі читають.