Книга веселих порад
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Прочее юмористическое
Электронная книга - «Книга веселих порад». Краткое содержание книги:
А хто відмовиться від слави інтелектуала? Кому не хочеться стати інтелігентом чи знаменитим мемуаристом? Якщо ви не вмієте користуватися телефоном чи не знаєте, про що розмовляти з дружиною, то ця книга стане для вас справді першим другом і порадником.
Може, ви й досі не знаєте, звідки походить ваше прізвище, чи не навчились розгадувати сни, — у «Князі веселих порад» про все це є.
Книга справді весела й дотепна.
— Вези їх куди хочеш: у сусідній район, у сусідню область, хоч до дідька в пекло…
Задоволений, я повертався додому. Настрій був святковий. Все складалось якнайкраще. Андрій Карпович залишився задоволений. Я — не менше за нього. Раптом мою увагу привернула черга. Біля крамниці радгоспу.
Я кинувся в саму гущу й похолов. На прилавку лежали чорні синтетичні кожушки.
— А де ти їх узяв? — налетів я на завмага.
— Привезли.
— Звідки?
— З сусіднього району, — відповів він і здивовано глянув на мене.
В очах мені потемніло.
НАХАБА
Двері до кабінету Петра Семеновича Бородавкіна прочинилися — і на порозі, наче новорічна фея, з'явилась особиста секретарка Нюра. В кабінеті запахло духами «Північне сяйво».
— Петре Семеновичу, там якийсь товариш по телефону… Цікавиться, як ваше ім'я та по батькові?..
— А ви йому що?!
— Ну, я вирішила це питання узгодити з вами…
— Правильно вирішили. Поцікавтесь, хто він і для чого це йому!
Нюра щезла по той бік дверей, оббитих блискучим дермантином. За кілька секунд з'явилась знову. В кабінеті вдруге запахло парфумами.
— Каже, ви зробили йому добро… От він і хоче привітати вас із Новим роком. Та не знає, як ваше ім'я й по батькові. Сказати?..
— Одну хвилинку, — Петро Семенович, глибокодумно замислився. Перед очима пропливли відвідувачі, їх було не так уже й багато: «Прищепа просив дитину влаштувати в садок… Воркута приходив по резолюцію… Шпаченко, здається, за дружину благав. Нібито вона після операції на важкій роботі працює… Тоді був Шелудько, Жук… Хто б же міг?!» — Петро Семенович глянув на Нюру. Нюра переступала з ноги на ногу.
— Каже, що я йому зробив добро? — перепитав Бородавкін.
— Каже, — знизала плечима Нюра.
— Женіть його! — несподівано розсердився Петро Семенович. — Женіть, і негайно… У три шиї… Нахаба безсовісний. Бач, насміхатись вирішив. Я особисто щось не пригадую такого випадку…
Нюра щезла по той бік дверей. До Бородавкіна долинув її чарівний голосок:
— Алло! Вияснити ім'я та по батькові товариша Бородавкіна не вдалося. Його нема. Зверніться у відділ кадрів…
Трубка дзенькнула. Бородавкін полегшено зітхнув. Нюра теж.
ПО РЕЗОЛЮЦІЮ
Мені в житті все вдавалося незвичайно легко. Недаремно сусіди й родичі завжди заздрили моїй удачі. «Ти, — казали вони, — народився хоч і без сорочки, але під щасливою зіркою». Може, й так, бо досі, відколи пам'ятаю, я легко переступав усі пороги. У рік (як запевняє моя мати) я переступив поріг рідної хати й вийшов надвір, потім перескочив поріг школи, майже без перешкод перелетів поріг училища, проліз через поріг інституту, а от на одному порозі спіткнувся. Одні казали, що мене зрадила фортуна, інші — що то поріг не який-небудь, а високий — головтяпляппроектівський — і його не так легко взяти.
От саме про взяття цього порога мені б і хотілося розповісти докладніше.
Запланували ми в себе в області збудувати у цьому році кілька комбінатів побутового обслуговування за типовими проектами. Запланували, але вирішили внести в проект маленьку поправку — в одній з кімнат зняли два умивальники. Вирішили — то й вирішили, подумаєш — два умивальники! Та несподівано нам заявили, що будівництво припиняється: банк не дає грошей. Мовляв, приміщення комбінату без двох умивальників — це порушення типового проекту № 37а/17б.
— Що ж робити?
— Залишайте умивальники.
— Але вони там зовсім не потрібні.
— Тоді їдьте в «Головтяпляппроект» і просіть письмовий дозвіл на вашу поправку.
— Аж туди? Через два умивальники? А навіщо ж тоді наше обласне управління побутового обслуговування? — здивувались ми. — Невже такої дрібниці не можна розв'язати на місці?
Сіли ми в управлінні й почали потилиці чухати. І начальник управління чухав, і заступник, і головінж й інші «інжі». Всі чухали. Дехто лаявся, називав «Головтяпляппроект» центропробкою. Але, полаявшись, дійшли висновку: поки він існує, повинен-таки хтось їхати туди. Делегатом вибрали мене. Склали листа. На чиє ім'я — в цидулі конкретно не визначили. Написали просто: «Просимо Вашого дозволу…» й т. п. Дипломатія!
Взяв я того листа. Вирішив летіти літаком. Все ж швидше. До обіду, гадаю, накладуть резолюцію, а ввечері й назад устигну повернутися. За кілька годин я вже був у «Головтяпляппроекті». Що то за сучасна техніка! Якраз і черга в приймальні невеличка. Чоловік п'ятдесят, не більше.
Прийняв мене один із завідувачів, уважно вислухав та й каже:
— Ваше питання майже вирішено…