Приватне життя феномена
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #2
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Приватне життя феномена». Краткое содержание книги:
Людська душа – це темна комора, в якій світло запалюється зрідка та й то не для стороннього ока. В цій темній коморі можна лише навпомацки посуватись, боячись наразитись якщо не на одвірок, то на залізний гак, якщо не на бодню, то на полицю. І в коморі цій наосліп маєш угадувати – ось, здається, мішок із борошном пшеничним чи питльованим, а ось у торбині сім’я конопляне чи пшоно, а ось горох чи квасоля. Хоча повної впевненості в тому нема – справді це пшеничне борошно чи питльоване, справді це конопляне сім'я чи пшоно.
Отакою темною коморою видалась мені душа Хоми Прищепи після пригоди із західнонімецьким телебаченням та з тропічним ураганом, пойменованим почитальниками-метеорологами на честь яблунівського колгоспника «Хомою Прищепою». Так подумалось про його душу тому, що, з одного боку, щиро потерпав: його іменем названо смерч, який несе знищення і смерть. Та, з другого боку, здалось мені, що в глибині єства – в химерних закамарках підсвідомості – Хома не здатен позбутись і вдоволення: мораль і етика пасують перед глобальною агресією його слави та популярності!
Зоставивши в той вечір мене самого в хаті, Хома зник десь надовго, наче подався випрошувати молока у ялової корови чи очікувати, поки на осиці груші виростуть. Погода стояла надворі така славна, що якби хто вмер у таку годину, то неодмінно покаявся б. Отож і мені в хаті сиділось мулько та марудно, і я надумав податися в заклечану зірками весняну лагідність.
Постояв на сінешньому ганку, звикаючи до темряви, а коли звикнув, то побачив сад великий, що стояв довкола хати чумацьким табором. Ступив поміж дерев, наче пірнув у пахучі й свіжі води їхнього мовчання, й простував стежечкою, що повела до межі городу. Й тут укляк, мов бовван.
Та й як було не вклякнути бовваном! У волохатих нічних сутінках, що переливались оксамитовою синню, вимальовувались обриси коней, чулось кінське хоркання, гупання копит, бряжчання вуздечок і зброї. На конях вгадувались постаті вершників; припавши до шерехатого стовбура груші, у строях цих вершників я вгадав козаків. Чи не той самий загін, який не так давно визволив мене з ординського полону? Може, зараз, пронизавши тишу весняної ночі гортанними дикими скриками, появляться й ординці, як тоді появились на мою голову? й відчувши на шиї доторк шовкового аркана, я міцніше притулився до груші, наче шукаючи в неї захистку й порятунку.
Долинав гострий дух кінської збруї, поту й махорки, яку смалили козаки, бо вгадувались вогники чи то в запалених цибухах, чи то в люлечках-носогрієчках. Зрідка в їхньому гурті чувся неголосний сміх, який перелітав так, як молоденький кажанчик. І хоч миром та злагодою віяло від їхнього товариства, мене бив легенький дрож, бо стояв на порозі якоїсь загадки й безнадійно розгадував, наче намагався набрати води з сухої криниці!
Видно, за чиєюсь командою враз над козачими головами задерлися списи, мов очерет.
– З богом, діти! – долинув голос, що видався мені знайомим. – Не забувайте, що козака шабля стереже, то дивіться, щоб не сидячих вас татари вхопили.
– Козак з бідою, як риба з водою, – почулось у відповідь.
– І ще не забувайте, що піч – річ бабська, а пляшка – козацька.
– П’яному і бог з дороги звертає, батьку, – мовлено було з веселим сміхом.
– І ще не забувайте, діти, що козак із дудами – пропащий козак. Кінь та ніч – козакові товариші, і хай вам світить місяць – козаче сонце! З богом, діти!
– Батьку, спасибі за науку, та ми вже й самі знаємо, що куля – не галушка, її не проковтнеш, і хоч ми малі тілом, та великі духом!
Коні затупцяли, залопотіли копитами по моріжку – і вже козацька ватага рушила від саду, кінь за конем ступали, козацькі постаті погойдувались у сідлах, і гострі списи стриміли над головами, як очерет. Ось уже й розтанули озброєні вершники за кущами бузини, тільки чулось глухе гупотіння копит, і кінське хоркання долинало, і сміх козацький дзенькнув, як лезо шаблі об камінь. Справді були чи привиділись? Але ж не могла примаритись балачка, але ж хіба ніздрі мої сторожко не вловлюють дух розпашілих кінських тіл, збудливий запах тютюну?
Вже хотів вийти з-за груші, як знову припав до стовбура, ховаючись, бо там, де на моріжку щойно гомоніли козаки, привиділась мені людська постать – піша, а не комонна. Ледь бовваніла в сутінках, зливаючись із темрявою, і, либонь, теж прислухалась, як віддаляються козаки по нічній Яблунівці, як сям і там брешуть собаки на їхній пізній похід. Може, захищати рідний край від бусурманів чи зайд. Може, обороняти вдів і сиріт чи визволяти бранців із полону...