Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
Тому президент і намагався зрозуміти, що ж саме в його посланнях Сталіну — цілком відвертих, написаних у найдружелюбніших тонах, — могло так дратувати кремлівського лідера.
Прислухаючись до порад членів свого штабу, зберігаючи з тими, хто входив до його оточення, найкращі, дружні стосунки, Рузвельт все-таки особливо важливі рішення приймав єдиноправно (тільки від Гопкінса, Моргентау та Ікеса він не таїв нічого); він сам переписував документ, якщо бодай одне слово здавалося йому надто розпливчастим, не досить певним, надміру різким чи, навпаки, занадто м'яким; оскільки він зачитувався Кантом, йому здавалося, що причинність неодмінно поєднується з поняттям закону; оскільки в причинності прихована необхідність невсипущої думки, оскільки, нарешті, форма сприймання життя через слова є вираження необхідності життя, президент двічі просив свого особистого ад'ютанта знову принести йому папку з листуванням з питань про контакти в Берні й заглибився в аналіз саме того, що визначало ситуацію, тобто в слово, а те, що Сталін, вихований у духовній семінарії, ставився до слова зовсім не просто, було Рузвельту ясно.
Текст свого послання здався президентові — після найприскіпливішого читання — цілком коректним; як досвідчений стратег політичної боротьби, він знав ціну тим словам-мінам, які заздалегідь закладаються у промови, що виголошуються державними й партійними діячами.
…Тому, уважно простудіювавши текст — з олівцем у руці, прискіпуючись до кожної коми, — Рузвельт із спокійною впевненістю в своїй правоті і союзницькій чесності відклав послання і, зчепивши великі пласкі пальці, признався сам собі в тому, що його безперервно мучать кілька питань, на які він поки що не може, та, мабуть, і не хоче відповісте собі. По-перше, чому Сталін не пише про факт контактів з німцями Черчіллю, тим паче що головну скрипку там — судячи з повідомлення Донована — вели англійці на чолі з фельдмаршалом Александером; по-друге, чому Черчілль нічого не повідомив йому, Рузвельту, про ці переговори; і, нарешті, по-третє, як пояснити, що досі немає вичерпного аналізу цих переговорів, зробленого ВСС, — ті лише обмежуються добіркою уривчастих документів, які вони нібито одержали від англійців у Парижі і від тих негласних друзів у тутешньому британському посольстві, хто відповідав за питання розвідки й політичного планування.
І Рузвельт признався собі, що на ці запитання не відповідати далі аж ніяк не можна, бо Росія за роки війни не тільки зазнала страшних втрат, але й заробила гігантський престиж у світі, бо виявилася головною силою в протистоянні режиму нелюдського гітлерівського тоталітаризму.
…Військові передали йому меморандум, у якому доводили прагматичну вигоду капітуляції нацистів на тих чи інших ділянках Західного фронту, відповідальність за те, що росіян не ознайомили з такими можливостями, лежить на дипломатах; президента запевнили, що жоден американський воєначальник у контактах з нацистами участі не брав; у свою чергу, державний департамент, готуючи дні і ночі першу конференцію Об'єднаних націй у Сан-Франціско, подав Білому дому свою пам'ятку, з якої випливало, що в принципі зондувати контакти з противником доцільно, навіть коли мова йде про таких бридких людей, якими є нацисти типу Карла Вольфа, однак дипломати запевняли, що таких контактів американських представників у Європі не зафіксовано. «І все-таки, — було зазначено в пам'ятці, — ми не можемо виключити можливість особистих ініціатив тих чи інших учених і бізнесменів у нейтральних країнах, яких непокоїть ситуація в Європі після закінчення битви, особливо у тому разі, коли червоний прапор розвіватиметься над Берліном; особисте зондування такого роду продиктовано ні чим іншим, як тривогою за американські інтереси в Європі…»
Рузвельт ухопився за слово «бізнесмени», відразу ж згадав чутки про скандал з братами Даллесами, які були начебто зв'язані з німецькою банківською корпорацією Шредера, чиї інтереси у США — навіть у нацистський час — представляли Джон і Аллен, відмінив заплановане запрошення Донована на вечір, попросив його через ад'ютанта приготувати детальне досьє по Бернському вузлу, «для того щоб, — наголосив президент, — наша розмова носила конструктивний характер, проблема цього варта; нинішнє становище, при якому начальник розвідки знає все, а президент — нічого, навряд чи піде на користь Америці».
Донован, почувши таку тираду Рузвельта, зразу ж домовився з своїм давнім приятелем, директором адвокатської фірми «Джекобс і брати» Девідом Ленсом, компаньйоном братів Даллесів, повечеряти в ресторані Майкла Кірка о сьомій вечора.