Щастя Ругонів
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #2
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Кость Рубинський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Щастя Ругонів». Краткое содержание книги:
«Щастя Ругонів» — перший роман серії «Ругон-Макари».
Консерватори, рантьє нового міста, дізнавшись про таку врочистість, зібралися всі на майдан Підпрефектури подивитись, як падає дерево Волі. Все товариство жовтого салону розсілося біля вікон. Коли пролунав глухий тріск і тополя впала в темряві на весь зріст, як повалений на смерть герой, Фелісіта вважала за потрібне помахати білою хусткою. В натовпі почулись оплески, глядачі теж почали махати хустками, гурт людей підійшов аж до вікон, гукаючи:
— Ми поховаємо її, ми її поховаємо!
Очевидячки, вони мали на увазі Республіку. З Фелісітою від хвилювання трохи не зробилася істерика. Для жовтого салону був то знаменний вечір. А проте маркіз поглядав і далі на Фелісіту з тією самою таємничою посмішкою. Цей дідусь був надто розумний, щоб не зрозуміти, куди йде Франція. Один з перших він учув Імперію. Згодом, коли Законодавчі збори марно витратили сили на нікчемні суперечки, коли навіть орлеаністи й легітимісти примирилися з думкою про державний переворот, маркіз сказав собі: справу остаточно програно. Але розумів усе тільки він один. Правда, Вюйє відчував — рух за Анрі V, що підтримувала його газета, стає вкрай непопулярний, проте це його не бентежило; він був слухняною креатурою духовенства, і вся його політика в тому й полягала, щоб збути якнайбільше чоток та образків. Щодо Рудьє і Грану, то вони йшли, мов сліпі; а втім, не відомо, чи мали вони хоч якісь переконання: їм хотілося тільки смачно їсти та спокійно спати; ось цим і обмежувались їхні політичні намагання. Один маркіз, облишивши всі свої надії, проте ходив і далі до Ругонів. Ці відвідини тішили його. Зіткнення амбіцій, прояв обивательської тупості — все це ставало для нього за веселе видовисько. На думку про те, що він залишиться сам у кімнаті, даній йому із ласки від графа де Валькераса, він аж здригався. З лихою втіхою він ховав од усіх певність, що час Бурбонів ще не приспів. Він удавав із себе такого ж сліпого, як і всі, працював, як і раніш, на користь легітимістів, завжди готовий прислужитися духовенству та дворянству. З першого ж дня він розкусив нову П’єрову тактику, але вважав і Фелісіту за його спільницю.
Раз увечері маркіз прийшов перший до салону і застав там саму тільки стару пані Ругон.
— Ну що, дитино, — спитав він із своєю звичайною ласкавого фамільярністю, — як воно ведеться? Чому тільки, до бісового батька, ти таїшся від мене?
— Я не таюся, — відповіла здивована Фелісіта.
— Гляньте-бо, вона ще хоче обдурити такого старого лиса, як я. Моя мила дитинко, будь одвертою зі мною, як із другом. Я радніший всім допомагати вам потайки. Ну-бо, будь щира.
Фелісіті блискавкою майнула думка. Критися їй не було з чим, а якщо вміло мовчатиме, вона, мабуть, довідається про все.
— Ти всміхаєшся, — знову почав де Карнаван. — Це вже початок признання. Я так і знав, що ти ховаєшся за чоловіковою спиною. П’єр надто незграбний — він сам зразу не додумався б до такої доброї зради, яку ви готуєте. Правда, я бажаю від усього серця, щоб Бонапарт дав вам те, чого я попросив би для вас у Бурбонів.
Ця проста фраза ствердила сумніви, що вже деякий час ворушилися в старій жінці.
— А принц Луї має всі шанси на поспіх, чи не так? — жваво спитала вона.
— Адже ж ти не зрадиш мене, коли я скажу тобі, що і сам так думаю? — зауважив усміхаючись маркіз. — Свою справу я вважаю безнадійною. Я старий і вже своє відспівав; коли я що й робив, то лише для тебе. Раз ти без мене знайшла добрий шлях, я тішитимуся думкою, що ти вигадала на моїй поразці. Головне: не таїся від мене. Іди до мене за порадою, коли щось тобі стане на перешкоді.