Щастя Ругонів

П’єр устав, високо підніс келих і гукнув:

— Вип’ємо за принца Луї, імператора!

Гості, втопивши свою заздрість у шампанському, всі підвелись і з голосним криком почали цокатися. Це була чудова картина. Пласанські буржуа — Рудьє, Грану, Вюйє та інші — плакали, обіймалися над ще не захололим трупом Республіки. Але ось у Сікардо майнула щаслива думка. Він зняв із Фелісітиної зачіски рожевого шовкового бантика, що його вона манірно начепила над правим вухом, одрізав десертним ножем шматочок шовку й урочисто пришпилив його Ругонові в петлицю. П’єр скромно захищався й випручувався з сяючим, обличчям, бурмочучи:

— Ні, прошу вас, занадто рано. Треба почекати, поки вийде указ.

— Хай йому біс! — вигукнув Сікардо. — Прошу вас, не заперечуйте. Вас нагороджує старий наполеонівський солдат.

У жовтому салоні вибухли оплески. Фелісіта мліла від захвату. Мовчазний Грану в екстазі зліз на стілець і, розмахуючи серветкою, виголосив якусь промову, що потонула в поспільному галасі. Жовтий салон тріумфував, не тямився з радості.

Але рожевий шовковий клаптик, пришпилений у П’єрову петличку, був не єдиною яскравою плямою на тріумфі Ругонів: у сусідній кімнаті під ліжком валявся черевик з закривавленим закаблуком. Свічка, що горіла над тілом пана Перота по той бік вулиці, спливала в пітьмі кров’ю, мов роз’ятрена рана. А ще далі, в глибині завулка св. Мітра, на могильній плиті застигла кривава калюжа.