Чоловіки, що ненавидять жінок

Хенрік Ванґер відкинувся на спинку крісла і схилив голову набік.

— Я можу пересилати гроші на будь-який указаний вами банківський рахунок у будь-якій точці світу. Ви можете також отримувати гроші готівкою, в сумці, і самі вирішувати, чи вносити їх до податкової декларації.

— Це безумство, — видавив із себе Мікаель.

— Чому ж? — спокійно спитав Хенрік Ванґер. — Мені за вісімдесят, і я як і раніше при доброму розумі. У мене величезний особистий капітал, яким я розпоряджаюся на свій розсуд. Дітей у мене немає, так само як і немає ані найменшого бажання дарувати гроші родичам, яких я ненавиджу. У мене складений заповіт; більшу частину коштів я подарую Всесвітньому фонду дикої природи. Декілька близьких мені людей отримають солідні суми — зокрема, Анна, що живе тут.

Мікаель Блумквіст похитав головою.

— Постарайтеся мене зрозуміти. Я старий і скоро помру. Є тільки одна річ у світі, яка мені потрібна, — відповідь на питання, що мучить мене вже майже чотири десятиліття. Я не певен, що зможу її отримати, але в мене досить особистих засобів, щоб зробити останню спробу. Що ж дивного, якщо я хочу витратити частину свого статку в ім’я такої мети? Це мій обов’язок перед Харієт. І перед самим собою.

— Ви збираєтеся заплатити кілька мільйонів крон ні за що. Мені треба тільки підписати контракт, а потім я зможу байдикувати цілий рік.

— Байдикувати ви не станете. Навпаки — ви працюватимете так, як ніколи в житті не працювали.

— Чому ви так у цьому впевнені?

— Тому що я можу запропонувати вам дещо таке, чого вам не купити за гроші, але хочеться найбільше на світі.

— Що ж це може бути?

Очі Хенріка Ванґера звузилися:

— Я можу здати вам Ханса Еріка Веннерстрьома. Можу довести, що він шахрай. Адже він тридцять п’ять років тому починав свою кар’єру в мене, і я можу піднести вам на тарелі його голову. Розгадайте загадку, і зі своєї поразки в суді ви зможете зробити головний репортаж року.