Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Ріголетто мовчки прикидав. Те, чого він домагався, було варте, щоб на кілька тижнів замкнутись між чотирьох стін, недосипати, нікого не бачити, навіть і самої Тереси, і під диктовку старої бабусі, яка давно вже не могла ходити й весь час сиділа в кріслі, гарячково вистукувати на друкарській машинці багатотисячний список виборців — живих, мертвих та вигаданих, — списуючи стоси паперу. Він уявляв собі ту надлюдську роботу і сягав думкою. щасливого кінця справи, бо відчував у собі таку велику силу, що й гори міг би зрушити. Одна-однісінька усмішка, що осяяла б сумовите обличчя Тереси, один-єдиний промінчик щастя, що зігрів би їй душу, сповнену розпачу, важили куди більше, аніж та маленька жертва, якої од нього вимагали.
Він простягнув руку Монго Лукасу і просто мовив:
— Я згоден.
IX. ТЕСЛЯРОЧКА
У неділю вранці Рохеліо, виходячи з дому, зіткнувся в дверях з сусідкою — прекрасною теслярочкою, як називав її Пако, — що злякано бігла до його квартири, тримаючи в руках ланцюжок, медальйон та перстень з камінцем.
— Рятуйте мене, благаю! — вигукнула вона, мало не падаючи йому в ноги. — Швидше візьміть оце все. Якщо батько спитає, скажіть, що ці речі мені позичила ваша дочка.
З кімнати виткнулося помережане зморшками обличчя Флорінди, яка зіперлась на щітку і суворо дивилася на дівчину, не розуміючи, про що йдеться і чому так розгубився Рохеліо.
— Ради бога, сеньйоро, попросіть чоловіка, нехай він переховає мої цяцьки! — знову заблагала перелякана дівчина.
Флорінда глянула на чоловіка і, зміркувавши, що втручатися не варто, промовила осудливо:
— Ні, дівчино, поклади їх туди, де взяла, або поверни тому, хто дав тобі. Ми не хочемо встрявати в таке діло.
— Сеньйоро, батько вб'є мене! — мало не плакала дівчина, з острахом озираючись, чи не йде розгніваний тесля.
Тоді Рохеліо, не встоявши перед повними сліз дівочими очима та міцними персами, що видніли з-під низького викоту блузки, простягнув руку і сховав у кишеню довірені йому коштовності.
На тротуарі зачовгали важкі кроки, і в дверях появилися широкі плечі, квадратова голова й величезні та довгі руки сусіда-теслі. Дівчина квапливо витерла очі й стояла з невинним і покірливим виглядом.
— Можна? — глухим голосом спитав тесля.
Не чекаючи дозволу, він ввалився в передпокій і нараз спинився, побачивши дочку.
— А, ти тут! Тим краще! Отже, з усім покінчимо заразом. — І гнівно зиркнув на неї.
— Я виходила по газету для мами, — улесливо збрехала дівчина, показуючи на папір, який щойно помітила на стільці.
— Дуже радий, — сказав батько, вищиривши зуби в лиховісній посмішці.— Радий, що зараз усе розкриється. Якщо не скажеш правду, звідки взявся ланцюжок, я отут-таки потрощу тобі ребра… Не потерплю хитрих лисиць у своєму домі! Я чув дещо на вулиці. Не попущу! Я завжди казав тобі — краще смерть, аніж ганьба!
Говорив з обуренням і, здавалось, от-от кинеться на дочку, яка навіть інстинктивно затулилась рукою від удару. Взагалі вона глузувала з батька, вважаючи його за йолопа і грубіяна, що не бачить далі свого носа; але боялась його, як чорта, а надто тоді, коли старий гнівався, — знала, що він може скрутити їй в'язи своїми залізними ручиськами.
Тесля, обернувшись до сусідів, пояснив, що сталося. Вчора ввечері, відсунувши од стіни скриньку з інструментами, щоб вимести стружку, він помітив схованку, в якій лежали прикраси. Спитав, звідки вони взялись, але дружина сказала, що прикраси належать сусідській дівчині і що сеньйор Рохеліо просив їхню дочку повернути їх на другий вечір.
— Які прикраси? — поважно спитав Рохеліо, дивлячись на дівчину, яка мимоволі сховала очі.
— Та дрібнички, — відказав тесля. — Вони всі разом не коштують і двадцяти дуро…
— Я зараз принесу прикраси дочки, щоб ви побачили, вони це чи ні,— мовив Рохеліо і пішов до кімнати. Невдовзі повернувся з ланцюжком і перснем.
— Оці?
— Оці самі, сеньйоре, — заспокоєно відповів простодушний батько. — Даруйте мені грубість, адже наплели на дівчину казна-чого… А я хочу, щоб мої дочки носили тільки те, що я, бідняк, можу їм дати…
Почуваючи за собою вину, тесля насупив брови і суворо звелів дочці:
— Гей, бери газету і гайда додому! Та гляди мені! Дівчина крутнулась на місці й швидко подалася геть, блискаючи міцними білими литками. Рохеліо провів її ласим поглядом. Коли вона зникла з очей, батько недовірливо спитав Рохеліо: