Повернутися дощем

Вадим втратив відлік часу. Здавалося, він збайдужів до життя. Довгі роки чекання свого щастя, сподівання, люба і така бажана жінка — все вмить обірвалося в прірву. Працював, самотужки виховував сина і не замислювався про те, що життя надто коротке, аби марнувати його на чекання, а дорога під назвою «потім» може привести в країну під назвою «нікуди», і жити треба сьогодні, а не завтра.

Минула найдовша ніч у житті Вадима. У ґратчасте віконце зазирнув несміливий ранок, але й він не приніс бодай краплі надії. Чоловік лежав на голих дошках і навіть не відчував дискомфорту. Йому було байдуже і до нового дня, і до того, що він йому приготував. Вадим залишився лежати без руху навіть тоді, коли прочинилося віконце в металевих дверях і баландер[1] спитав без жодної емоції:

— Їстимеш?

— Ні, — відповів Вадим, не повернувши голови.

— Як хочеш, — пробубнів баландер і поставив тарілку в «кормушку».

— Цигарку?

— Ні.

— Може, чай?

— Дякую.

Було чути кроки по коридору, уривки розмов, але Вадим не прислухався. Він заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Усі відчуття зникли: голод, страх і навіть жаль, лише повна апатія. Вадим перебував у прострації, коли рівень життєвої енергії упав до нуля і щезло бажання спілкуватися, думати і навіть жити. Він став подібний до мертвої деревини, на якій лежав. Зникло навіть почуття провини.

Вадимові знову приносили їсти, але він не підводився. День змінювала ніч, за нею приходив ранок, та його це не обходило. Цілковите збайдужіння до всього і до себе. Лише одного разу Вадим замислився над тим, скільки часу він пролежав у такому стані, і порахував ночі як найкращий орієнтир. Виявилося, що минуло три доби, довгі, як вік, безцільні й порожні…