Під Савур-могилою

«Не поменшують,— як писав королеві польський посол при Тетері Венславський,— анархії і збори на ординські стації, які козацькі старшини присвоюють собі, а поспольство розплачується з мурзами ясирами». Писав і Тетеря про те ж: «приношу незліченні збитки краєві для стримування Орди і кінцево вичерпую і свої, і поспольні сили!»

Геть погіршилося становище в обох Січах із-за збіглих, які підбурювали козацтво до ворохобства, нацьковували його проти «неугодних» Москві, вигадуючи такі на них звинувачення, що всі диву давалися. В їх устах так усе викривлялося, що не можна було взнати, а головне — боротися з ними, бо користувались вони правом «вільно говорити, як із дідів-прадідів повелося».

Сірко був єдиною незаплямленою особою в поспольстві, яка ще могла негайно і незаперечно погамувати підбури, метушню збігців, розвій старших та знатніших, можливе ворохобство сіром. І не лише в Чортомлику, а й у Зозулиному Яру. Якраз і нагода підоспіла. В Україну знову прийшов алай ординців, і Сірко, забравши горлопанів у похід, пішов на волость назустріч орді. Крикуни були не вишколеними, вони ще по дорозі до Чигирина повтікали із загону, а Сірко, завдяки Брюховим оплутням, кинувшись за ординцями, наткнувся на польські засідні когорти під Чигирином та Бужином, де врешті був наголову розбитий воєводою Чернецьким.

Тільки неймовірна здібність та жертовність засланих у польське військо козаків, які дезорієнтували ворога, врятували його загін від цілковитого погрому. Тоді він уперше цілим загоном утікав від погоні орди й ляхів день і дві ночі. Відступ той був карою йому за непідготовленість і довіру до збіглих, серед яких, як виявилося потім, були лазутці гетьмана Брюховецького.

А тим часом у Зозулиному Яру відбулася Чорна рада, і січовики, нацьковані обіцянками Брюховецького, скинули поміркованого Іваненка-Величка, а кошовим обрали «ворохобника, байдура і кривляку Сацька Туровця, око й вуха Іванцеві в Січі». По раді Зозулин Яр зробився побоїщем прибічників і ворогів нового кошового, і Сірко під впливом масових втікачів із Яру мусів пригрозити новому кошовому судом і поєдинком на шаблях за розвій братовбивства.

Міжусобство й розкол з Гетьманщини прийшли і в Запороги, і сприяли тому не лише споряджені гетьманом коштовиті лазутчики, що поїли сірому і підсусідків-арґатів та в пиятиці чинили неподобства, а й домовиті старші та знатніші, які, визискуючи сіром, не згоджувалися давати датки на гетьманський уряд.

Сірко, як загнаний звір, міряв ночами й днями свій бурдюг, падав у знемозі на полик і схоплювався як опечений, усвідомлюючи, що в козацькому середовищі з'явився новий фронт війни — плітками, підступами, чутками, перекрученнями фактів, викривленнями дійсності, з яким несила було боротися і який був чи не дійовіший збройного...

А земля ціле літо горіла в пожежищах, не знати ким і підпалена, причому в Правобіччі вогонь був обсяжнішим, а відтак Сірко здогадувався, що лазутчиків царя, бояр та гетьмана Іванця було значно більше, аніж Тетериних і крулівських...

Події в Україні не піддавалися передбаченню, з важенню й осмисленню, бо напливали так зненацька, що воднодень доводилося міняти рішення і виправляти все на ходу. За порадою гетьмана Іванця, був присланий Сіркові ординець-бранець, ніби взятий під Криловом чи Цибульським Яром калмиками. Його сповіщення, що «десять тисяч людоловів ідуть Самарською сакмою на улуси урусів», змусили Сацька й Сірка кинути клич доброхітцям до походу. Здивувало, правда, Сірка, що ніби «по повелінню Брюховецького» в Запорозькому полі, як з води виринувши, знову з'явилися полки стрільців на чолі із Сифоновим та Косагою. Другодень туди ж прибули і калмики під проводом Башанти-тайші цілим полком. І ті, й другі запевнили Сірка, що прийшли вони у його «підналежність». Довгою була таємна розмова Сірка з Башанти-тайшею, а кінчилася вона навічною домовою «калмикам завжди рятувати Січ, а Січі — калмиків». Чутка ж, як вияснилося, призначалася для виправдання посилки стрільців у січові околи, хоч випадковим збігом її і потвердила Орда...

У наступні дні, направивши Башанти-тайшу й обох воєвод в обхід дійсно великого ординського, розвіданого козаками Турдюнової сотні алаю, Сірко несподіваним наскоком іздвобіч розбив його у місячну ніч, а тих, що здалися на милість, віддав без коней калмикам, які «добичі не брали, а всіх повбивали». Лишився, правда, при Сіркові брат нуреддіна, але й він у зворотній путі «віддав душу Аллахові».

Запорожець Іван Савчишин, Тетерин вивідувач, говорив своєму гетьманові восьмого дня по нічному бойовищу: «А з того побоїська, пане гетьмане, жодного бранця не маємо, бо калмики, випросивши в Сірка живих ординців, нещадно їх побили. Ото хіба який пересидів у плавнях чи болотах, та й тільки!» Писав і Тетеря крулеві про цю подію: «Тепер Сіркові калмики-ойроти стали в поміч, то ординці бояться і з кочів'їв виходити, а не те що людоловити, бо ж ті не знають помилувань, вбивають всіх до ноги. Той удатний Сірко вбиває тепер татарами татар, аніскільки не жертвуючи козаками».