Антхіл

Гектор подумки пообіцяв собі: тільки-но запустять станцію, візьме відпустку та поїде з дружиною куди їй тільки заманеться, аби вона заспокоїлася.

Та не судилося.

До урочистої дати залишалося кілька діб.

Всі пробні випробування пройшли бездоганно. На відкриття очікували не тільки київське керівництво, а й представників влади. Подія була не абияка. 26 квітня припадало на п’ятницю, тож наступні вихідні адміністрація міста обіцяла перетворити на суцільний карнавал. Піднесений настрій охопив всіх мешканців Антхілу.

І чи не в останній день перед відкриттям станції Мар’яна знову побачила сон.

В доброму гуморі Гектор повернувся додому з роботи й застав Мар’яну перед домом, повністю одягнену, з маленькою валізою в руках. Вона кинулася назустріч чоловікові і палко плутано заговорила:

– Їдьмо! Їдьмо негайно, не піднімайся до квартири! Всі документи я зібрала, а решта хай залишається, тільки їдьмо якнайшвидше!

Гекторові настрій враз зіпсувався.

— Мар’яно! Ну ти ж не мала дитина! Знов твої забаганки! Що ти надумала цього разу?

Гектор рушив до дверей під’їзду, брязкаючи ключами.

Мар’яна повисла у нього на руці, будь що намагаючись затримати перед дверима.

— Гекторе, коханий! Повір мені, ти наражаєшся на смертельну небезпеку! Повір! Просто повір! Нам треба тікати!

— З якого дива ти таке надумала, хоча б поясни!

— Я бачила сон!

Гектор мало не заскреготів зубами.

— Знову ти за своє!

Мар’яна відійшла від нього на крок, зупинилася. Трохи заспокоїлася, наче щось надумала.

— Добре, — сказала якось приречено. — Не хочеш їхати, то як знаєш. Я поїду сама. Але спочатку вислухай мене. Добре?

Гектор зітхнув:

— Добре, вислухаю. Тільки вдома.

Мар’яна зірвалася на крик:

— Ні, я більше туди не піду! Я боюся!

Гектор відповів примирливо:

— Добре, залишимося тут, на дворі. Тільки сядьмо. Ти ледве на ногах тримаєшся. Ходи-но сядемо на лавку.

Мар’яна обрала свою улюблену, якнайдалі від дому, в альтанці з кущів. Сіла на краєчок, наче, як козуля, що в будь-який момент могла зірватися з місця та втекти. Гектор сів поряд, взяв в руку її долоню. Вона була холодна, як лід і тремтіла.

— Розповідай, — як зміг м’яко сказав дружині. — А потім разом помізкуємо.

— Цього разу уві сні я не бачила тебе, — почала Мар’яна.

Побачивши скептичний погляд чоловіка, виправила себе:

— Краще сказати, я не бачила, чи є ти серед того жахливого натовпу. — Мар’яна зіщулилась, як від холоду. — Я розуміла, що то були трупи, але живі трупи. Понівечені, потворні, жахливі, але живі! Вони один по одному вилазили з землі. Котрісь були розміром з долоню, з кишками назовні; котрісь мали покручені кінцівки. Інші виглядали б нормально, якби в них не було відірвано кінцівки, розчавлено грудну клітину чи відірвано голову. Вони здаля наближались до мене крізь кривавий туман. Наближались, наближались… І всі як один волали від болю. Волали навіть ті, безголові. Голос виходив з трахей, що стирчали з понівеченої горлянки. Це має щось означати! Радше, це значить одне: треба тікати! Ти за себе можеш вирішувати сам. А я відповідаю перед дитиною. Тож я їду негайно!