Останній пророк

Залишився був удівцем ще замолоду, але так уже ним і залишився, хоч мав лише єдину дочку Дебору й потребував би синів. Але від часу смерти дружини навіть не поглянув на жінку. Якщо це була соромливість, казали раніше злі язики, то з нього був би напевно другий равві Менаген{30}, що прожив усе життя з безрукою жінкою і не помітив цього. Дебора також швидко овдовіла і тепер жила з малою донькою в батьківському домі. Ця безсиновність роду теж долягала на Давида тягарем долі і змушувала триматися осторонь од щасливих батьків родин, обтяжених синами. А після нещастя став ще стриманішим, стикаючися з людьми лише в синагозі, де найбільше любив говорити з Захарієм, вислухуючи новин про храм і святе місто. Бездітність Захарієвого роду була, мабуть, причиною, що притягувала Давида до учасника спільної недолі. Проте кожен знав, що ніколи досі не переступав Давид порога чужого дому, навіть і Захарієвого.

Тепер приходив часто. Приходив зараз же після полудня, коли увесь Геброн затихав у післяобіденному відпочинку. Елісеба вже звикла до цих одвідин: ставила перед постіллю чоловіка широке крісло, й сама, звичайно, відходила на леваду. Давид мовчки прикивував Захарієві й умощувався довго й вигідно. Спочатку мовчав, задивлявся в Захарієве обличчя, занурювався поглядом у його зір, наче вичитуючи у нім приховані таємниці. Опісля відвертав свій погляд геть і дивився наче крізь стіни. Захарієві ставало ніяково. Йому здавалося, що старий прийшов сповістити йому якесь страшне, таємне слово. Ось-ось упаде воно важезним каменем з вершку стелі й розчавить його — Захарія. Заплющував очі й томився вичікуванням, але Давид, посидівши свій час, мовчки ставав і виходив, кивнувши лише на прощання. І Захарій з полегшею віддихував до завтрашнього дня й томився вичікуванням, коли старий не приходив.