Казки народів світу
- Автор: автор Невідомий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Переводчик: Ирина Сидоренко
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Думав, що знов доведеться йому пробиватися через хащі й стрибати по купинах на болоті — коли ні. Бачить: високі сосни та дуби стоять на голому кам’янистому полі. Від одного дерева до іншого треба йти та йти, а дерева наче самі тікають від нього, ще й поросле мохом каміння виростає з-під землі. Скрізь росте папороть, ніби хто нею засіяв ліс — і малою, і великою, та ніде не видно жодної квіточки.
Здалося Яцусеві, що він іде вже цілий рік — така довжелезна була дорога. Але він не повернув назад, не злякався, ішов далі.
Аж дивиться — світиться здаля та сама квітка: п’ять золотих пелюсток, а посередині величезне око.
Яцусь підбіг, простяг руку. Та раптом заспівали півні. Настав світанок, і квітка зникла. Але Яцусь не впав, не зомлів, а сів на камені.
— До трьох разів спробую! — тупнув він ногою.
І тут зборола його втома. Він упав на мох, що ріс між камінням, і заснув. Ледь заплющив очі, як почало йому щось ввижатися. Дивиться: стоїть перед ним квітка з п’ятьма пелюстками, блимає золотим оком і сміється:
— А що? Досить із тебе? Будеш за мною ганятися?
— Що я сказав, те й мусить статися, — буркнув Яцусь. — Ще не кінець. Все одно я тебе зірву.
Одна пелюстка квітки витяглася, мов язичок, — Яцусеві здалося, що вона його дражнить. Потім усе зникло; хлопець заснув міцним сном і спав до самого ранку.
Прокидається — лежить він на знайомій лісовій галявині, недалечко від села. І сам не знає, чи то вночі сон йому снився, чи насправді так було.
Цілісінький рік Яцусь нічого не казав нікому, а сам тільки й думав, як йому добути квітку, але надумати нічого не міг. Вирішив тільки ще раз — востаннє — спробувати щастя. Отож, коли настала найкоротша ніч, Яцусь знов одяг білу сорочку, нові личаки, підперезався червоним поясом, і хоч мати його не пускала, щодуху побіг у ліс.
Але диво! Ліс такий, як завжди: і стежки, й дерева знайомі, ніхто не перешкоджав іти. Тільки папороті ніде не видно. Подався Яцусь знайомою стежкою до хащі, де вона завжди росла. От і папороть.
Почав Яцусь нишпорити в кущах: цвіту ніде нема.
На одному кущі лазили черв’яки, інші вкрила гусінь, ще інші геть засохли. Вже Яцусь хотів повертати назад, коли біля самісінької землі побачив квітку. П’ять золотих пелюсток, а посередині блискуче око. Простяг хлопець руку й схопив квітку, яка опекла руку, наче вогнем, але він її не кинув, тримав міцно.
І тут квітка почала рости, заблищала дужче, аж очі сліпило. Яцусь миттю сховав її за пазуху, під серце.
Раптом він почув тоненький голосок:
— Ти вхопив мене — твоє щастя. Але пам’ятай: той, хто мене візьме, матиме все, що схоче, та ні з ким не зможе ділитися своїм щастям, бо воно зараз же пропаде.
В Яцуся запаморочилася голова від великої радості.
«А, що там! — подумав. — Аби мені добре було…»
Квітка притулилась до нього, обплела своїми корінцями, наче аж проросла ними в самісіньке серце.
Хвацько зсунувши шапку набакир, приспівуючи, повертався Яцусь назад. Дорога перед ним сяяла, мов срібна смуга, дерева тікали, кущі відхилялися, квіти вклонялися аж до землі, ледве Яцусь кидав на них оком. А він ішов, задерши голову, і тільки й думав про те, чого б йому бажати. Спершу закортіло мати палац із слугами, багато землі, одне слово — стати великим паном.
Ледве Яцусь про це подумав, як опинився на лісовій галявині, в якомусь чужому місці…
Глянув на себе — впізнати не може. Одіж на ньому з дорогого сукна, сорочка — з найтоншого полотна, чоботи на ногах — із золотими підківками, на поясі самоцвіти блищать. А поруч стоїть карета, запряжена шістьма білими кіньми в золотих хомутах. Біля неї — слуги. Лакей уклонився, подав Яцусеві руку, підсадив у карету — і гайда!
Яцусь і незчувся, як коні домчали його до пишного палацу. На ганку вже стояли юрбою слуги, чекали на нього.
Тільки ж не було тут нікого знайомого. Всі навколо чужі і якісь чудні, наче перелякані.
Зате коли Яцусь зайшов у палац — там уже було на що подивитися. Така пишнота, таке багатство — тільки пташиного молока немає.
— Ну й заживу я тепер! — вигукнув Яцусь і, оглянувши всі закутки, мерщій пішов до ліжка, бо йому страшенно хотілося спати. Як ліг на пухові перини та вкрився шовковою ковдрою — відразу заснув міцним сном.
Скільки проспав — і сам не знав; прокинувся, бо дуже їсти захотілось.
Дивиться Яцусь — на нього вже чекає стіл, заставлений різними дорогими стравами. На що тільки гляне — відразу само до нього на тарілку сунеться. Вже не було чого й бажати, аж смак до їжі пропав.