Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Не слід цього робити, — мовив Джейк.
— Тихо, — відповів я йому.
Я став навколішки біля навісу й заліз усередину, не знаючи, що шукати. Спочатку здалося, що тут нема на що дивитися. Але потім у кутку я помітив гірку з піску. Я почав копати і швидко знайшов велику бляшанку. Тридцять сантиметрів заввишки і сантиметрів двадцять завширшки. Вона була загорнута в білу шматину і перев’язана гумовою стрічкою. Я витягнув посудину з піску на світло і показав Джейкові. Жодного промінчика радості не зблиснуло в його очах. Я відмотав стрічку, зняв тканину і зазирнув усередину. Там було всього чимало. Спочатку я дістав журнал. «Плейбой». Чув про це видання, але ніколи не бачив жодного номера. Кілька хвилин я роздивлявся журнал з широко роззявленим ротом. Джейк нахилився через моє плече, аби й самому добре роздивитися. Урешті-решт я відклав його вбік і дістав годинник з Міккі Маусом: однієї стрілки бракувало. Також побачив керамічну жабу, не більшу за мій великий палець. Там була маленька лялька індіанця, одягнена в оленячу шкуру, різьблений гребінець зі слонової кістки, а також військова медаль «Пурпурове серце». Поміж цих і купи інших дрібничок лежали окуляри Боббі Коула і фотографія мандрівника. Цінність цих речей була для мене незбагненною, проте, ясна річ, для діда Денні вони мали неабияке значення. Мені стало цікаво, яка саме річ з бляшанки зацікавила Доула.
— Що це за речі? — запитав Джейк.
— Не знаю.
— Ти думаєш, він знайшов їх?
— Може, й украв. Нарви мені трохи очерету, — попросив я, вказуючи на зарості.
— Навіщо?
— Кажу ж, нарви.
Поки брат виконував моє прохання, я засунув усе назад у банку. Класти «Плейбой» на місце страшенно не хотілося. Закрив кришку, загорнув у тканину і закрутив стрічкою. Потім поклав банку до ями в закутку навісу і загорнув піском. Усе, як і було раніше. Джейк приніс трохи очерету, з якого я скрутив мітлу. Точнісінько так, як кілька днів тому зробив Доул.
— Повертайся по наших слідах, — наказав я Джейкові.
Він пішов перший — за ним плівся я, змітаючи з піску найдрібніші сліди нашого перебування.
Розділ 13
Ми з Джейком упоралися з усіма суботніми клопотами в діда. Дорогою додому Денні О’Кіф погукав нас і запитав, чи не хотіли б ми в нього вдома пограти в настільну гру «Ризик». Поруч з Денні стояв ще один хлопчак на ім’я Лі Келлі. Загалом він був нічогеньким пацаном, але ніколи не чистив зуби, тому з його рота тхнуло прокислою капустою. Ми грали за обіднім столом. Це було трохи незвично, оскільки зазвичай бавилися в підвалі. За грою Джейк завжди дотримувався тактики консерватора. Він сидів у підпіллі десь в Австралії, його війська — біля Евересту, при цьому він ще й готувався до нападу на Індонезію. Треба бути цілковитим бовдуром, аби зазіхнути на його володіння. І тим дурнем був я. У моїй власності були території Азії, і я несамовито намагався пробити Джейків тил. План завершився крахом, наступним ходом він ущент спустошив мої багатства й повернувся до австралійської схованки. Потім Денні та Лі атакували з Америки й Африки, і за якихось там півгодини мене викинули з гри, а всі карти дісталися братові. Зазвичай я грав поквапливо і тринькав ресурси направо й наліво. Але мені здавалося, що рівень та кругозір людини важать більше, ніж його володіння, тим паче в дурнуватій настільній грі.
Я трохи покрутився, спостерігаючи за хлопцями. Потім запитав у Денні, чи можна дістати з холодильника виноградний напій. Коли я діставав пляшку шипучки, з підвалу долинула трансляція бейсбольної гри. Грала команда «Твінс», тож я пішов униз. Стіни підвалу О’Кіфів були оббиті темним деревом. У кімнаті стояв диван, журнальні столики, що нагадували колеса старих вагонів, та кілька ламп. На їхніх абажурах були зображені красиві жіночки в дещо відвертому одязі. Це було однією з причин, чому нам так подобалось гратися саме в підвалі. Двоюрідний дід Денні сидів у кріслі й дивився бейсбольний матч по телевізору. Його волосся було охайно зачесане, а сам старий був одягнений у чисту смугасту сорочку, літні штани та мокасини. У нього був геть інший вигляд, ніж тоді, коли він сидів поруч з мандрівником.
Коли я дійшов до останньої сходинки, дід Денні відірвався від екрана.
— Ох, і дісталося ж нашим, — кинув він без жодних емоцій. У темних очах я прочитав: він мене не впізнав.
— Скільки грають?
— Та понад половину гри вже зіграно. На щастя, все позаду. — Двоюрідний дід Денні тримав у руці пляшку пива «Брендт», а потім сьорбнув з неї. І хоча я порушив його усамітнення, моя присутність анітрохи йому не заважала. Воррен запитав: