№2
- Автор: Дроздов Остап
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-73-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «№2». Краткое содержание книги:
— За кого би померти сьогодні? — запитували люди, позбавлені планів. — За кого б сьогодні положити душу й тіло?
Я любив їх по-садистськи, бо їм це було найзрозуміліше. Мої юнацькі вірші зневагою кричали до країни, яка не збирає смородину в себе, зате збирає чорницю в Польщі. Яка живе в сараєподібних хатах у себе, зате будує вілли в Валенсії. Яка навіть уночі, коли живої душі немає за версту, переходить дорогу на зелене світло в Лісабоні, зате в себе вдома практикує екстравертний раґулізм. Я любив країну так глибоко, що це перетворилося на кількарічну оргію за право носити своє власне ім’я.
Я свідомо став діаспорою у власній країні. Я перестав хотіти в ній розчинятися. Я хотів вийти з натовпу. Я марно просив:
— Дайте мені право вийти з натовпу навіть тоді, коли цей натовп рухається у правильному напрямку. Змилуйтеся! Якщо це правильний напрямок — я ж усе одно туди прийду. Але я хочу прийти туди сам, іншою стежкою, окремо, усвідомлено, а не під тупіт ніг і зашореність погляду.
Це був мій рятунок від води, яка постійно заливала сонце. Моя країна стала для мене змученою продавчинею солодкої вати на чужому святі життя. В рідних калюжах я бачив перегорілі зорі, які там, на небі, вже були непотрібні. Свій громовідвід я не хотів заземляти саме в цю землю, яка замість того, щоб відштовхувати тебе ввись, жадібно тримала за стопи і звинувачувала у зрадництві. Країна поперебивала все, що їй дісталося у спадок, вона утверджувалася в хуліганстві, вона перелопатила все, що нажили до цього, вона передаровувала дароване, перепродувала спижджене, і я мусів стати діаспорою всередині країни, аби мене не засмоктало в чортову щілину, де жили люди, ображені нью-йорками, забуті парижами, знехтувані брюсселями, відштовхнуті шенґенами. Ці люди облишили свої затії, застигли в страху поворухнутися. А ті, хто бодай на щось мітив, забоялися, щоб їх не змило хвилею нічогонехотіння.
Літаки без неба помирали у своїх ангарах, і я теж помер би в своїй країні, якби остаточно зрісся з нею. Я тримав її на ланцюгах, годував із руки, тому що мав до неба інтерес. До неба. Великі плани на майбутнє були сильнодіючі, люблячі й лагідні, і я був готовий усі літаки аерофлоту віддати терористам, лиш би мені моя країна дала право вирватися з її лона. Я був готовий будь-чим заслужити цей привілей вийти з-під парасольки назовні, на світову зливу, на зливу світів, яких не розгледиш зі своєї щілини. Дзиґа Всесвіту завертілася — і я зрозумів істинне місце рідної країни в моєму алфавіті. Вона була м’яким знаком — літерою, яка позначала звук, що неможливо відтворити без прив’язки до попереднього чи наступного звуку. Уся моя країна була пом’якшенням чогось попереднього чи наступного. Вона зосереджувалася на вилові пуголовків і їх вимочуванні в солодкому молочці. Вона пом’якшувала своїх громадян до стану цілковитої готовності, коли навіть антикорозійні пружини іржавіють.
У мовчанні дуже багато доброти. Я попросив свою країну помовчати. Попросив замовкнути на якийсь час. Попросив не розповідати мені про усусусів, бо це слово мене ще змалку смішило на уроках. Попросив не розповідати про криївки й партизанщину, тому що вони надихали на приємний карпатський ескапізм біля гірського потічка. Попросив не розповідати про козаччину, бо вона завжди викликала в мене дурнуваті асоціації з піратами, ожирінням і пиятикою. Я попросив свою країну бути доброю до мене і трошки помовчати, дати мені можливість самому скласти думку про м’який знак.
— Помовчи трошки... Послухай голос вітру і сумнівів... Не нав’язуйся. Це некрасиво — нав’язуватися. Я ж від тебе все одно нікуди не дінуся, навіть якщо очуняюся в Антарктиді посеред імператорських пінгвінів. Нікуди я від тебе не втечу. Просто помовчи і припини спілкуватися зі мною мовою гламурного пафосу на рівні «запануєм і ми, браття». Бо пошлю. Май терпіння. Інакше посваримося, і то надовго.
18
Єфросинія почала уникати Каміла. Щось надшарпнулося в їхній ідилії, щось надтріснуло. Усьому виною Камілів друг дитинства. Томаш.
— А це нічого, що тебе там чекає Мілена?
Єфросинія все чула. Мілена??? А це хто така? Що за Мілена??
Єфросинія напрочуд адаптивна — але не до такого. Вплітатися у шлейф чиїхось незавершених стосунків вона не буде навіть ціною свого щастя. Багато різновидів любові були їй під силу: любов на відстані, любов заочна, любов платонічна, любов абсолютна, любов у кредит, заборонена любов — але не така. Вона не буде № 2.