№2

Я сказав це — і відквітнув. Ніби відтяли від мене щось значиме. Перемерзло, відбуяло. Я вивільнився від тягаря недомовленої претензії. Усе стало дуже чітким і виразним, ніби на долоні. Будуючи свої стосунки з країною, я надто довго погоджувався на невзаємність. Мені здавалося, я їй постійно щось мушу, мушу, мушу. А тепер я йду нічним містом, окрилений розумінням. На мене глипають зашторені вікна, за якими пропливають чужі життя й сюжети, і я кожному з них бажаю хеппі-енду. А я видаюся їм диваком без дива, тому що не хочу подавати заявку на участь у загальнонаціональному конкурсі на кращу поразку. Мій турнір здобутків ще навіть не почався.

До монумента Слави під’їхав новий Neoplan. Ще навіть не розвиднилося, а люди вже готуються до чергової втечі. Їх не мало й не багато — саме стільки, скільки вміщає Neoplan. Хтось із них їде з дому, хтось додому, але всі — звідси туди.

Я звідси не поїду. Я хочу бути присутнім тут, коли вона мене знайде, щоби полюбити.