Тягар пристрастей людських

25

Найдивнішим з усіх Філіпових учителів був викладач французької — мосьє Дюкро, мешканець Женеви. Це був високий літній пан із землистим обличчям, впалими щоками і довгим сивим волоссям. Він вбирався у поношений чорний піджак із протертими ліктями і потріпані штани. Сорочка мосьє Дюкро завжди була страшенно брудна, і Філіп ніколи не бачив його в чистому комірці. Учитель був небагатослівним, викладав добросовісно, хоча й без ентузіазму, з’являвся, коли годинник вибивав потрібну годину, і йшов хвилина в хвилину. За уроки він брав дуже мало. Мосьє Дюкро був мовчазний, тож усе, що Філіп знав про нього, він почув від інших. Виявляється, учитель боровся проти Папи разом із Ґарібальді, але з відразою покинув Італію, дізнавшись, що всі його намагання повернути свободу — під якою він розумів створення республіки — завершилися появою нового ярма замість старого. Потім за невідомо які політичні злочини його вислали з Женеви. Філіп зацікавлено розглядав мосьє Дюкро, адже той анітрохи не нагадував революціонера, яким його уявляв собі хлопець: чоловік розмовляв тихо і надзвичайно ввічливо; ніколи не сідав, поки його не просили, а в тих рідкісних випадках, коли зустрічав Кері на вулиці, вишуканим жестом знімав капелюха. Дюкро ніколи не сміявся, навіть ніколи не усміхався. Досконаліша, ніж у Філіпа, уява, можливо, змалювала б юнака, котрий подавав великі надії й увійшов у доросле життя в 1848-му, коли королі, згадуючи про свого французького брата[48], відчували, як неприємно зводить шию; і, напевно, пристрасне прагнення свободи, котре промайнуло Європою, звільняючи її від абсолютизму й тиранії, що знову воскресли у роки реакції після революції 1789-го[49], наповнило його серце гарячим вогнем. Легко можна було уявити його, пристрасного поборника теорій про рівноправ’я та права людини, котрий сперечався, сварився, боровся на паризьких барикадах; він тікав від австрійських кавалеристів у Мілані, потрапив до в’язниці в одному місці й був висланий з іншого, не втрачав надії і щоразу підводився, зачувши слово, що здавалося магічним, — «свобода». Урешті-решт зламаний хворобами та голодом, старий, без жодних засобів до існування, крім уроків, які давав бідним студентам, мосьє Дюкро опинився в цьому невеличкому охайному місті, під п’ятою найбільшої в Європі особистої тиранії. Можливо, за його небагатослівністю ховалося розчарування людством, яке відмовилося від величних мрій його молодості й тепер борсалося з повільною невимушеністю; а може, тридцять років революцій навчили його, що люди не варті свободи, і він думав, що згаяв життя, марно переслідуючи нікому не потрібні цілі. Однак, можливо, чоловік просто стомився і байдуже чекав, коли смерть звільнить його.