Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Дурниці, то були подряпини.

— А що францисканці, котрі з нами билися? Був один худорлявий, замурзаний: заряджав мушкетони дробом та камінням, злізав нагору й палив, як з кулемета. Я бачив, як один, поранений у стегно, видлубавши з плоті кулю, знов пішов стріляти.

А потім Абба взявся розповідати про битву на Адміраловому мосту[134]:

— Ох, Симоніні, це була днина, варта гомерової «Одіссеї». Стоїмо ми біля брами у Палермо, й до нас приєднується група місцевих повстанців. А один, вигукнувши «Святий Боже!» повернувся навколо своєї осі і, зробивши три-чотири кроки, падає в яму обабіч підніжжя тополі, де вже лежав мертвий неаполітанський стрілець. Мабуть, це був перший здивований вартовий серед наших. Чую, як парубок з Генуї, стоячи під шквалом куль, горлає на діалекті: «Беланді, як тут пройти?» І тут йому просто межи очі поцілює куля, й він розтягується долі з роздробленим черепом. На Адміраловому мосту, на шляху, під арками, під мостом і в садах іде штикова бійня. На світанку ми вже цілком захопили міст, але нас спинив страшенний вогонь, яким палили на нас із-за стіни піхотинці, одночасно з тим ліворуч нас атакувала невелика група кавалеристів, яку ми, втім, відігнали на відкриту місцевість. Переходимо міст, юрмимося на перехресті вулиці Порта Терміні, але втрапляємо під гарматний обстріл з корабля, який палить по нас з порту, і кулі з барикад, що летять спереду. Та пусте. Дзвін б'є набат. У якусь мить нам удається просунутись у вулички. Боже, яке марево! Ухопившись за залізні ґрати руками, немов ліліями, на нас мовчки дивляться трійко прекрасних дівчат у білому. Вони були схожі на янголят з церковних фресок. «Хто ж ви такі?» — питаються, а ми їм: «Ми італійці. А ви ж хто?» — питаємося, а вони: «Монашки». — «Ох, бідолашні, як би нам хотілося звільнити вас з цього ув'язнення, щоб ви раділи», — а вони сміючись: «Слава Святій Розалії!», — а ми у відповідь: «Слава Італії!» І вони вигукують, ніжними, як у церковних хористок, голосочками: «Слава Італії!» й бажають нам перемоги. До того, як настало перемир'я, ми ще п'ять днів билися у Палермо, але монашок більше не бачили, тож нам довелося вдовольнятися шльондрами!