Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капранови Брати
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
Той, хто хоч раз пробував корчувати дерева, може уявити собі масштаб здійсненої праці. Адже коріння розростається ушир до меж крони і у глибину може сягати кількох метрів. До того ж дід тоді вже був інвалідом — колись давно поліз розібрати заплутані троси підйомного механізму на висотній конструкції і зірвався з десяти метрів, отримавши відкритий перелом ліктя, а з ним і невіддільні від такої травми у ті часи остеомієліт, суглобну мишу та негнучкий ліктевий суглоб. Іронія долі полягала в тому, що підйомний механізм належав тому самому дубосарському мехзаводу, який зараз відбирав землю, а друга, більш глибинна — що аналогічне каліцтво, тобто неробочу у лікті руку, мав також головний кат мого діда і всього нашого народу — товариш Сталін.
І от майже однорукий, зношений таборами і зовсім не молодий уже чоловік на зло дубосарській міськраді, мехзаводу і товаришу Сталіну забрав увесь сад із собою, розмістивши його щільненько на залишках ділянки. І дерева, в які він вклав стільки душі, виявили рідкісну вдячність до господаря — на другий рік вони вже буяли цвітом і, наче змовившись, дали один з найкращих за усі роки врожаїв.
Зараз, повертаючись із погромленого податківцями офісу, я чомусь пригадав саме цей випадок. Може через те, що цей несподіваний наїзд силовиків пробудив відчуття власної безпомічності, так само, як колись свавілля міської влади — у діда. Тільки, на відміну від нього, я не міг перетягти з собою свого саду — вигаданого та вирощеного з пуп’янка державного підприємства. Та й куди перетягти — я працював на самозахопленій ділянці і задачі, які ставили переді мною ті, хто прикривав це захоплення, були сформульовані чітко, немов у хрущовському плані освоєння цілини — максимальний врожай тут і сьогодні. А завтра буде видно.
Образ діда, що сплив після несподіваного візиту дядька Вареника із прес–пап’є, а тепер знову тривожив мою душу, дуже дисонував із теперішнім настроєм. Адже мій бізнес аж ніяк не нагадував обрізку саду.
— Дивися на цю гілку, — вчив мене дід колись, вказуючи негнучкою рукою на дерево, а у другій, робочій, стискаючи секатора. — Куди вона виросте через кілька років?
Кілька років… Для мене, школяра, цей відтинок часу тоді ще просто не існував. Що буде за кілька років? Напевне, я закінчу школу, вступлю до вишу. Може, закохаюся у якусь дівчину. Може, заведу нових друзів. А ця гілка…
— Дивися на бруньки. Оця — плодова. А оця може дати паросток вгору. Бачиш? Не високо і не низько і так, щоб не затінятися іншими.
— А коли будуть яблука? — наївно питав я.
— Роки за три. Якщо брунька, на яку ми покладаємо надії, прокинеться.
— А якщо не прокинеться?
— Ну, тоді знову обріжемо і знайдемо ту, що йде, куди треба.
— Три роки! — з жахом повторював я. Це було поза межами моєї уяви.
А дід сміявся:
— От і привчайся думати, що буде і за три роки, і за п’ять, і за десять. Для розумної людини сад — великий учитель.
Але у мене тоді часу не було — хіба молоді можуть чекати? А у діда того часу — навалом. Що ж іще робити на пенсії? Сиди собі й чекай, скільки хочеш.
Згодом виявилося, що старість готує людині сюрприз — даруючи досить часу, щоб чекати, вона одночасно робить так, що з кожним роком залишається все менше шансів дочекатися. Вперше я гостро відчув це на дідовому похороні. А потім, навідавшись випадково у Дубосари, побачив, що й після його смерті гілки на деревах ростуть саме у тому найкращому, визначеному досвідченою рукою напрямку.
Кляте життя! Я не маю часу чекати на те, щоб виросла прищеплена гілка. І навіть для того, щоб відрізати криву і безперспективну — наприклад, тих‑таки гуманоїдів. Бо ж вони дають хоч і червивий, а все ж урожай. Тут і зараз. А про врожай регулярно питають нагорі, бо й у них постійно запитують ті, що сидять вище.
Проте, може Сапула має рацію? Може, взяти садову пилу і відрізати цю червиву гілку? Гілку, яка глушить всі інші, що ростуть поруч, а при можливості намагається вчепитися своїми міцними пазурами мені у горло. Якщо думати про майбутнє — таке рішення є найкращим. Щоправда зараз воно принесе багато клопоту. Адже що–що, а захищатися і виживати гуманоїди вміють. Тому й пилку треба вибрати найгострішу. І кращої кандидатури за Павлюк–пашу для виконання цієї функції у мене просто нема.