Євангелія від Ісуса Христа

Марія, як і її чоловік, але ми вже знаємо, що з різних причин, іноді поринає у глибокі роздуми, вираз її обличчя стає неуважним, вона втуплює відсутній погляд невідомо куди, робота випадає у неї з рук, і така поведінка не здавалася б дивною для жінки в її становищі, якби всі її думки у всіх своїх незліченних варіаціях не зводилися до однієї думки: Чому янгол повідомив мене про народження Ісуса, а тепер не приходить? І вона дивиться на свого первістка, який уже повзає, як і всі людські діти в його віці, дивиться й шукає на ньому якусь прикметну ознаку, зірку на голові, шостий палець на руці, й не бачить нічого, її дитина така, як і всі інші діти, пускає бульки, бруднить пелюшки і плаче так само, як і всі вони, й відрізняється від них лише тим, що це її син, волосся в нього чорне, як і в його батька та матері, райдужна оболонка очей уже втрачає те білясте забарвлення, яке ми називаємо молочним, вона набуває свого природного кольору, успадкованого від багатьох поколінь предків, стає темно-карою навколо зіниці, а що далі від неї, то набуває зеленавого відтінку, але в цих видозмінах відтінків і кольорів немає нічого особливого, вони мають для нас значення лише в тому випадку, коли це наша дитина або дитина, про яку говоримо, в цьому випадку — син Марії. Через кілька тижнів цей малюк зробить свої перші спроби зіп’ястися на ніжки й почне ними дибуляти, дуже часто допомагаючи собі руками, він завмиратиме на місці й докладатиме всіх зусиль, щоб підняти голівку й подивитися на матір, коли вона кликатиме його: Ходи до мене, мій хлопчику; а мине ще трохи часу, й він відчує потребу говорити, коли нові звуки почнуть утворюватися в його горлі, і спочатку він не знатиме, що йому з ними робити, він змішуватиме їх з іншими, які вже засвоїв і навчився застосовувати, з криками і плачем, але незабаром зрозуміє, що вимовляються вони інакше, він намагатиметься повторювати їх за батьком і матір’ю, пильно стежачи при цьому, як ворушаться їхні губи, аж поки йому пощастить промовити перше слово, нам невідомо, яким воно буде, — може, «тато», може, «мама», а може, «цюця», — але не випадає сумніватися, що відтепер малюк Ісус ніколи не стане тицяти пальчиками правої руки в долоньку лівої, коли мати або котрась із сусідок знову його запитають: А куди курочка відкладає яєчко, Ісусе? це ганьба — вимагати від людського створіння, щоб воно поводилося, мов цуценя, яке навчилося реагувати на звук, незалежно від того, що це буде — людський голос, свист чи виляск батога. Марія дивиться на сина, зітхає і дуже шкодує, що янгол не повертається. Тепер ти не скоро мене побачиш, сказав тоді він, але якби він тепер прийшов, вона б уже не відчула того страху, який відчувала перед ним під час його перших відвідин, вона поставила б йому безліч запитань і примусила б його відповісти на них, бо жінка, яка вже народила одного сина й виношує другого, спроможна подолати свою природну овечу покірливість, бо вона на власній шкурі пізнала, що таке біль, небезпеки й горе, і якби все це покласти на одну шальку терезів, то вона переважить будь-яку другу. І якби їй знову довелося зустрітися з янголом, він уже не відбувся б від неї тими словами, які сказав їй під час їхньої першої зустрічі: Нехай Господь убереже твого сина від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче, й мені нема куди прихилити голову — тепер йому, по-перше, довелося б їй пояснити, що то за Господь, від чийого імені він до неї прийшов, по-друге — чи й справді йому нема куди прихилити голову, адже не так легко собі уявити, щоб янгол не мав куди прихилити голову, чи він це сказав лиш тому, що надто увійшов у свою роль жебрака, по-третє — яке майбутнє провіщали її синові похмурі та погрозливі слова, які він промовив, і нарешті, яка таємниця пов’язана із землею, що світиться в чашці, вони закопали її біля дверей, і на тому місці виросло на той час, коли вони повернулися з Віфлеєма, дивне дерево — лише стовбур і листя, дерево, яке вони спочатку спиляли, потім намагалися вирвати з корінням, але після кожної з таких спроб воно виростало знову й ставало все більшим і більшим. Двоє старійшин із синагоги, Закхей і Дотаїм, приходили подивитись на нього, й хоч тямили в ботаніці дуже мало, проте дійшли спільного висновку, що вони закопали зернятко разом із землею, яка світилася, і воно проросло, коли настав його час. Згідно із законом Господа, який створив життя, пояснив Закхей. Марія зрештою звикла до цього впертого дерева й навіть вважала, що воно прикрашає їхнє подвір’я, проте Йосипа воно дратувало, вносило неспокій у його душу й розбуджувало в ній давні підозри, й він навіть переніс свій теслярський верстак у протилежний куток подвір’я і вдавав, ніби не помічає клятущого дерева. До яких тільки заходів — і все марно — він не вдавався, аби його знищити: рубав його, пиляв, обливав окропом і навіть обкладав окоренок розжареним вугіллям і не наважився тільки з якоїсь забобонної поваги увіткнути в землю мотику й копати доти, доки не пощастить дістатися туди, де перебуває корінь зла — чаша із землею, яка світиться. Ось так жили Йосип та Марія, коли народився їхній другий син, якого вони назвали Яковом.