Мир хатам, війна палацам
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4231-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Мир хатам, війна палацам». Краткое содержание книги:
— Поважний і вельмишановний пане, мсьє! Прошу інформувати ваш високий уряд, що — тільки бажання, домагання й претензії української Центральної Ради будуть задоволені, — то перше, що ми маємо на меті, це — утворити національну українську армію. Російська армія, — тут Грушевський посміхнувся, і була ця посмішка сповнена зверхності і тонкого виразу презирства, — неспроможна воювати: впавши в революційну анархію, вона розкладається. Вона вже розклалась, мсьє! — навіть скрикнув Грушевський і підняв палець вгору, як робив завжди на своїх лекціях, коли от–от мав вже виголосити резюме, яке студентам належить занотувати в свої студійні зошити. — Бо вона втратила національні інтереси, мсьє! Ті інтереси, на сторожі яких її поставив царський уряд. Царський уряд пішов, — і національних інтересів не стало. А військо молодої української держави буде запалене саме ідеєю оборони національних інтересів. Бо воно й постане саме з них і для їх ствердження. Українське військо буде відмінною бойовою одиницею — незламною та героїчною. Українська армія воюватиме — запевняю вас, мсьє!
На цьому Грушевський закінчив. Він, правда, не сказав, проти кого збирається воювати українська армія. Але ж розмова була дипломатична, і в такій розмові кожне зайве слово — необачне, а багатослів'я — небезпечне.
А щоб посилити ще ефективність своєї заяви, Грушевський хутко підбіг до письмового столу, вхопив чималеньку купу телеграфних бланків, покладених йому секретаркою під час недавньої доповіді, і ефектним жестом кинув їх на круглий стіл перед представником Франції.
— Будьте ласкаві, мсьє! Вуаля! Депеші. З військових частин російської армії — від солдатів та офіцерів–українців. З Північного фронту, Західного, Південно–Західного, Румунського і Турецького, — з усіх фронтів… Будь ласка: з гарнізонів Петрограда, Москви, Смоленська, Мінська, Томська, Омська, Царицина, Батума, Баку… Офіцери й солдати–українці розкладеної російської армії — батальйони, полки, бригади й дивізії — вимагають організувати з них українські національні частини. Перекажіть це, прошу вас, вашому високоповажному урядові, зокрема — мсьє Клемансо та президенту Пуанкаре! Вуаля, мсьє! Муа, же Ді ту…
Грушевський вклонився.
Мсьє Енно вклонився теж.
— Времан, мсьє: се ту!.. Між нами, справді, сказано все. Я можу сьогодні ж з легким серцем відбути до Парижа!
Грушевський вийняв з кишені хусточку, щоб витерти з чола рясний піт, та хусточка вислизнула йому з–між пальців. Мсьє Енно мерщій нахилився і галантно підхопив її. Одначе від надто рвучкого поруху вічне перо «Монблан», яке стирчало з його жилетної кишеньки, брязнуло на підлогу. Грушевський і собі похапцем нахилився за пером. З милою посмішкою мсьє Енно подав Грушевському хусточку, Грушевський, з такою ж посмішкою, подав мсьє Енно його стило.
— Моє поважання, мсьє!
— Ідіть здорові, Боже помагай!
Мсьє Енно стрільнув своїми чорними тарганячими вусиками на Софію Галечко — вона вже з'явилась на порозі, неначе чула крізь двері, що розмову скінчено, або й підслуховувала її, — і перший посланець світу до майбутньої української держави зник з українського горизонту так само бистро, як і об'явився півгодини перед тим.
Леви спинаються на скелю
1
Поїзд Петроград — Київ прибув, але тільки за півгодини карета київського греко–православного митрополита — люб'язно, на прохання Грушевського позичена під митрополита львівського, греко–католицького, — спинилась у тіні квітучих каштанів перед будинком на Володимирській, 57.
Софія Галечко з'явилась на порозі кабінету.
— Святий отець! — в екстазі прошепотіла вона.
І ту ж мить — тут же біля порога — вона вклякла навколішки, згорнула руки на грудях і похилила голову, втупивши очі долу: благочестива католичка, нехай хоч якого чистого життя буде вона, не може бути безгрішною, а закон католицького обряду не дозволяє грішникові зводити очі на праведного володаря душі твоєї, святого владику.
З–за одвірка випливла велетенська постать митрополита.
Постать митрополита була, справді, не тільки велична, але й величезна. Був він на голову вищий від усіх, руки мав — мов дишла, ступні ніг — номер сорок дев'ять: граф змалку хворів на тяжку форму елефантизму, тобто так званої «слонової недуги».
Шептицький був у чорній рясі з чорним капюшоном, підбитим білим шовком, і в лівій руці тримав патерицю з великим золотим хрестом–набалдашником.
Митрополит звів праву руку і звичним рухом чи то перехрестив, чи то покропив благодаттю вкляклу перед ним жіночу постать у військовому мундирі, — і уста по–божниці впіймали «на льоту» святу длань і цмокнули її з виляском.