Кришталевий край
- Автор: Бузько Дмитро
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Кришталевий край». Краткое содержание книги:
Кришталевий край… Його вже бачив у своїх мріях учений. Але то були тільки мрії. Застосувати винахід на батьківщині, де саме настала страшна економічна криза, виявилося неможливо. Навколо винаходу зав'язуються різні інтриги, виникає гостра боротьба. Крупні капіталісти оголошують вченого психічно хворим і запроторюють його в будинок для божевільних.
Сумний кінець зовсім близько. А все ж вихід знайшовся. Який? Що зробив учений, щоб урятувати своє життя і свій винахід? Як склалася його доля?
Про все це ви довідаєтесь, прочитавши науково-фантастичний роман «Кришталевий край».
Видана вперше в 1935 році, ця книжка одразу завоювала собі широку популярність. Тепер, після тривалої перерви, роман «Кришталевий край» видається вдруге. Незважаючи на те, що книжка написана понад 20 років тому, її й тепер з інтересом прочитають молоді читачі.
Поїзд мчав крізь пітьму весняної ночі.
Село Скиби розташувалося над прозорою річкою, на пісках, що горіли на сонці, куди око не гляне, і повзли скрізь — у двори, садки, на колгоспні лани.
Дорогою важко було йти, так глибоко вгрузали ноги в пісок, Копі знесилювались, тягнучи вози. Колеса сичали й скрипіли в зернистій масі.
— І навіщо діди наші обрали таке проклятуще місце? — казали скибенці.
Саме тут і вирішили спробувати обернути сипучий пісок на дорогах у прекрасне скляне шосе.
Скибенці давно знали, що в них буде проведено цей експеримент, і, коли красень-паровоз підкотив до станції, колгоспний оркестр, невеличкий, але вправний, веселим маршем зустрів гостей.
Зустрічати їх прийшли всі — і старі, й малі. В ясному промінні весняного сонця майоріли яскраві святкові вбрання колгоспниць, палахкотіли на вітрі червоні прапори.
В поїзда, поставленого на запасну колію, почали вивантажувати все потрібне для роботи.
Перше, що побачили колгоспники, була цистерна-автомобіль. Цистерна мала поливальний прилад, схожий на той, що ним поливають улітку вулиці, тільки складніший. Повітродувний апарат у ньому розпилює рідину на дрібнесенькі краплинки.
Крім цієї цистерни, більше ніяких машин не було. Робітники, що приїхали, зняли ще великий чан на колесах, потім почали вивантажувати матеріали в мішках та пакунках. Їх було небагато. І не вірилося, що з такою кількістю матеріалів можна буде у цьому досить великому селі та на дорогах до нього зробити скляне шосе.
За півгодини все було готове, щоб починати роботу. Насамперед треба було побудувати шлях від станції до села. Під керівництвом Валі робітники з поїзда та колгоспники звичайнісінькими граблями взялися розрівнювати пісок на шляху. Коли це було зроблено, Валя скликала всіх колгоспників і сказала:
— Товариші! Я хочу вам пояснити те «чудо», що станеться на ваших очах. Звичайно, нічого чудесного в цьому нема. За допомогою тієї рідини, що є в цистерні, — сильної лужної рідини спеціальної якості, — ми будемо розплавляти пісок на дорозі, й він перетворюватиметься на скло. По суті, це те саме, що ми робимо тепер, коли в новий спосіб, без вогню, без зовнішньої температури виробляємо скло на скляних заводах. Тільки на заводах ми вживаємо чистий, просіяний пісок, і тому скло прозоре й світле. А тут, у цьому піску на дорозі всього є: і пилу, і різних домішок, і бруду. Тому ми маємо в нашій рідині такі речовини, що знищують або ж знешкоджують усі ці небажані домішки. Ну й, звичайно, на дорозі скло вже не буде прозоре та світле. Але ж цього й не треба, і це не так важливо. А от важливо, щоб скло на дорогах і шляхах не було надто тверде і не билося так, як звичайне. Щоб воно не билося, це нам неважко зробити. Але ще треба, щоб скляний покрив мав деяку еластичність, щоб він хоч трохи нагадував гумовий, бо такі дороги далеко зручніші для транспорту, особливо по селах, де кінний транспорт ще має велике значення. І ми цього досягли. За допомогою різних хімічних речовин ми добилися, що наше скло застигає, так би мовити, не зовсім. У ньому залишається деяка м'якість, як в асфальті влітку. Тільки навпаки: влітку скло трохи твердіше, ніж узимку. І це краще, бо наші скляні дороги взимку не слизькі. А тепер — до роботи, — закінчила Валя.
На її знак цистерна пішла. За нею білою хмаркою, ніби пара, знялася дрібно розпорошувана рідина. Вона зрошувала ту смугу шляху, що її розрівняли. На зрошеному піску зараз же починався процес перетворення його на скло.
Як колись на Зіммелевому заводі склодуви, здивовані колгоспники помітили на піску синє полум'я. Хоч його ледве видно було в сяйві дня, однак ті, хто ближче стояв, відчули навіть його жар.
— Ой лишенько моє! Та це ж сам диявол тут пекло розводить, — зойкнула одна старенька бабуся, що теж придибала подивитись на чудо.
На слова бабусі посміхнулися.
— Наша радянська наука, бабуню, дозволяє самого диявола вхопити за хвоста і примусити його служити нам, — сказав рудий парубок, що однак теж тривожно поглядав на дивовижне явище.
Синє полум'я згасло, і пісок почав кипіти, швидко обертаючись на рідину.
— Процес розвивається цілком нормально, — сказав Грубер Валі й пішов розпорядитися, щоб у чані приготували нову порцію рідини на зрошування піску.
Надвечір головна вулиця села, довга, аж на п'ять кілометрів, і дорога до станції перетворилися на прекрасні зелені скляні шляхи.
— Зелений шлях тому, — пояснювала Валя, — що у вашому піску чимало залізної іржі, водного окису заліза.
— Ну, то й добре, — казали колгоспники. — Зелені садки, зелена трава, і дороги нехай будуть зелені. Село любить зелений колір.