Твори у дванадцяти томах. Том десятий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том десятий». Краткое содержание книги:
Ми зробили велику помилку, що не порозставляли своїх фургонів навколо джерела. Тоді, зненацька заскочені, ми про це не подумали, бо квапилися, не знаючи, коли на нас знову нападуть. А тепер було вже запізно. За вісімдесят ярдів від індіян на горбі ми не зважувалися розчіплювати фургони. Батько наказав кільком чоловікам копати криницю всередині кола, на північний захід від великої ями, а на південь від могили влаштували відхідок.
Надвечір того самого дня ми знову побачили Лі. Він пішки перетинав улоговину в північно-західному напрямку поза досягом наших пострілів. Батько зв'язав дві прутини, якими поганяли волів, і припнув до них простирало. Це був наш білий прапор. Та Лі не звернув на нього жодної уваги і не спинився. Лабан наполягав, щоб спробувати підстрелити його, але батько не дозволив. На його думку, білі ще остаточно не вирішили, що з нами робити, а постріл у Лі міг тільки зашкодити нам.
— Ходи сюди, Джесі, — покликав він мене і, відірвавши шматок простирала, прив'язав його до однієї прутини. — Вийди з цим прапорцем і спробуй поговорити з отим чоловіком. Ти не кажи йому про те, що в нас робиться, спробуй лиш привести його сюди поговорити з нами.
Я дуже запишався, що мене посилають з таким важливим дорученням, і вже намірявся йти, коли мене гукнув Джед Дангем. Він також хотів іти зі мною. Він був мій одноліток.
— Дангеме, можна вашому хлопцеві піти з Джесі? — спитав мій батько Джедового батька. — Двоє краще, ніж один. Коли що трапиться, то пособлять один одному.
Отож Джед і я, двоє дев'ятилітніх хлопчаків, вийшли з білим прапором переговорити із проводирем наших ворогів. Та Лі не захотів говорити. Побачивши нас, він наддав ходи. Нам не пощастило підійди до нього так, щоб він почув нас, а потім він і зовсім заховався в долині, бо ми його більше не бачили, хоч добре знали, що йому нікуди було втекти.
Ми з Джедом обійшли зарості на сотню футів навколо. Нас не попередили, скільки часу можна ходити, а що індіяни не стріляли, то ми й не квапились. Минуло вже понад дві години, відколи ми вийшли з табору. Якби хто з нас пішов сам, то напевне вернувся б за чверть години, а тепер Джед хотів переважити мене хоробрістю, а я — його.
Наша необачність мала, проте, й користь. Білий прапор додавав нам сміливості, і ми довідались, як тісно обложено наш табір. На південь, за якихось, може, півмилі, ми примітили великий табір індіян. За табором був луг, там хлопчаки-індіяни гарцювали на конях.
Крім того, на схід від нас індіяни також зайняли пагорб. Щоб подивитись на них ближче, ми вибралися на невеличкий пригірок і згаяли півгодини, намагаючись полічити, скільки їх. На нашу думку, індіян було щонайменш зо дві сотні. Серед них ми завважили кількох білих, — вони весь час про щось жваво розмовляли з індіянами.
На північний схід від наших фургонів, не далі як за чотириста ярдів, за пасмом невисоких горбів, ми викрили великий табір білих. Позад табору паслося понад півсотні осідланих коней. Ми ще дивились на них, коли на півночі з'явилася хмарка куряви й почала швидко наближатись. Почекавши трохи, ми незабаром розгляділи вершника, що мчав до табору білих.
Коли ми вернулися, то найперше мені добре перепало від матері за довгі мандри. Але батько похвалив і мене, і Джеда, як ми розповіли про те, що бачили.
— Тепер, чого доброго, треба сподіватись нападу, капітане, — сказав Ерен Кокрін. — Білі чекають наказу і поки що стримують індіян. Вершник, мабуть, привіз якийсь наказ. Адже ясно, що дарма так не гнали б коня.
Через півгодини після нашого повернення Лабан, заховавшись за білим прапором, спробував піти на розвідини, але не здолав і двадцяти ступнів, бо індіяни почали його обстрілювати і змусили вернутися назад.
Перед заходом сонця я сидів у ямі, тримаючи на руках немовля, поки мати стелила постіль. Нас у ямі було так багато, що ми сиділи, наче в бочці. Дехто з жінок спав сидячи, звісивши голову на коліна. Поруч зі мною помирав Сайлес Данлеп. Він лежав так близько, що, розмахуючи руками, зачіпав мене за плече. У першім нападі його поранили в голову, і він увесь час був непритомний, говорив з гарячки й співав якісь безглузді пісні. Пам'ятаю, одну з них він співав без кінця, і вона дуже дратувала мою матір:
«Дай-но мені тютюну з капшука свойого», — Так озвався чорт один до чорта другого.
Другий чорт на те сказав: «Щоб тютюн палити, Треба гроші зароблять, байдики не бити».
Я сидів поруч із ним і тримав на руках немовля, коли почався напад. Сонце сідало, і я не зводив очей з Сайлеса, що починав уже конати. Його дружина, Сара, поклала йому на чоло руку. І вона, і її тітка Марта тихенько плакали. І враз — жахливий гук, з усіх боків на нас сипнули кулі з сотень рушниць. Вороги засипали нас кулями зі сходу, заходу й півночі. В ямі всі полягали на землю. Діти зняли лемент, а жінки намагалися їх угамувати. Деякі жінки також зойкали, але таких було мало.