Твори у дванадцяти томах. Том десятий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том десятий». Краткое содержание книги:
Того дня ми отаборилися дуже рано, а тому, що вирішили залишитися тут на цілий тиждень, жінки взялися перетрушувати брудну білизну, щоб уранці все випрати. Допізна в таборі кипіла праця. Декотрі чоловіки направляли упряж, а інші лагодили фургони. Цілий день чоловіки стукали молотками по залізу, скріплювали обручі та гайки. Ненароком я натрапив на Лабана. Він сидів, підігнувши ноги, в холодку під фургоном і до пізньої ночі, не розгинаючи спини, шив нові мокасини. Тільки він зпоміж нас усіх носив мокасини й шкіряну куртку, і в мене було таке враження, що, коли ми виїздили з Арканзасу, він не належав до нашого гурту. У нього не було ні дружини, ні родини, ні свого фургона. Усе його майно складалося з коня, рушниці, одежі, що на ньому, і двох укривал, які він тримав у Мейсоновому фургоні. Другого ранку нас таки спіткала недоля. Як я казав, ми не позсували та не позчіплювали ланцюгами фургонів і не зробили з них щільного кола. Від останнього мормонського селища нас відділяли два дні дороги, індіян близько не було, та й узагалі вони не мали причини нас зачіпати, через те худобу лишили на ніч без ніякого догляду і в таборі також не поставили нічної варти.
Я прокинувся наче в кошмарі, ніби раптом ударив грім. Кілька хвилин я нерухоме дивився, силкуючись визначити і зрозуміти, що означає той невпинний гамір. Я чув стрілянину, близьку й далеку, чув крики й прокльони чоловіків, зойки жінок, плач дітей і серед того всього — свист куль, їхній глухий стукіт, коли вони влучали в дерево й залізо на колесах. Ті, хто стріляв, ціляли низько.
Я ворухнувся устати, але мати, що вже встигла вдягтися, притиснула мене рукою до постелі. Ту мить у фургоні з'явився батько, — він уже, мабуть, давно встав.
— Вилазьте звідси! — крикнув він. — Мерщій! На землю!..
Він не гаяв часу, схопив мене в оберемок і шпурнув додолу з заднього кінця фургона. Ледве я встиг трохи відповзти, як він, мати й дитина також упали коло мене.
— Сюди, Джесі! — гукнув батько, і ми квапливо взялися вигрібати в піску яму під захистом колеса. Ми, як навіжені, довбали землю голіруч. Мати нам допомагала.
— Ще копай, Джесі! Глибше копай! — наказав батько і, звівшись на ноги, зник у передранковому сутінку.
Я чув, як він, біжачи, давав накази. (Тоді я дізнався про своє прізвище. Я був Джесі Фенчер, а мій батько — капітан Фенчер).
— Лягайте на землю! — кричав він. — Ховайтеся за колеса і закопуйтесь у пісок! Нехай чоловіки забирають жінок і дітей з фургонів! Не стріляйте! Бережіть набої й готуйтеся! Вони зараз нападуть! Частина хлопців біжіть праворуч, до Лабана, частина — ліворуч, до Кокріна, а решта до мене, на середину! Не підводьтесь! Плазом!
Проте нападу не було. Ще з чверть години тривала безладна й часта стрілянина. Першими хвилинами ми мали втрати з несподіванки. Кілька чоловіків повставали рано. Вони порозкладали вогнища, тож у них легко було влучити. Індіяни, — Лабан запевняв, що то були вони, — напали на нас з незахищеного боку і стріляли лежачи. Коли трохи розвидніло, батько вже приготував їм відсіч. Він був недалеко від того місця, де ми з матір'ю загреблися в пісок, і я чув кожне його слово.
— Разом! Усі враз!
Всі наші, ліворуч, праворуч і з середини, вистрілили разом. Я вистромив голову й побачив, що декілька індіян упало. Решта припинили стрілянину і кинулись тікати, забираючи з собою вбитих та поранених.
У таборі відразу закипіла робота. Коли зсували фургони й зчіплювали їх ланцюгами, я бачив, що й жінки й діти щосили напирали на колеса, щоб помогти чоловікам. Ми порахували свої втрати. Найгірше, що порозбігалася вся худоба. А біля вогнищ лежала семеро наших чоловіків. З них четверо були вже мертві, а троє вмирали. Коло решти поранених клопоталися жінки.
Маленькому Рішу Гардекрові куля влучила в плече. Йому було років шість, не більше. Пам'ятаю, як я дивився, роззявивши рота, коли мати тримала його на колінах, а батько перев'язував рану. Маленький Ріш уже не плакав, але на щоках ще не висохли сльози, і він вражено втупився у кістку, що стриміла з розтрощеної руки.
Бабусю Вайт знайшли мертву у Фоксвеловому фургоні. Товста й немічна, вона ніколи нічого не робила, тільки сиділа собі й смалила люльку. Вона була матір'ю Ебі Фоксвела. Місіс Грант також загинула. Коло неї сидів її чоловік. Він був спокійний, навіть не плакав. Поклав тільки рушницю на коліна й сидів. Його ніхто не займав.