Тарзан та його звірі. Тарзанів син
- Автор: Берроуз Эдгар Райс
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан, Веселка
- ISBN: 966-692-891-4
- Переводчик: Олег Владимирович Покальчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Тарзан та його звірі. Тарзанів син». Краткое содержание книги:
І зразу Тарзан відчув, як страшні щелепи вхопили його за праву ногу. Він спробував вивільнити ногу й підтягтися над краєм човна, його спроба була б успішною, якби те несподіване втручання з глибин не оживило лихого росіянина й не спонукало його на раптову дію. Це ж раптом з’явився такий шанс на звільнення й реванш!
Неначе отруйна змія, він підповз до корми й швидким рухом ударив Тарзана по голові важким веслом. Пальці мавполюда розціпилися й відпустили човна.
У воді закипіла коротка сутичка, зашумували хвилі, піднялися бульбашки, пішли кола по воді, позначаючи місце, де Тарзан із племені великих мавп, Цар Джунглів зник з очей у зловісних водах небезпечної, темної Угамбі..
Ослаблий від страху, Роков звалився, мов підкошений, на дно човна. Якусь хвилину він навіть не усвідомлював, що йому всміхнулося щастя. Все, що він бачив, була постать мовчазного білого велетня, який борсався і занурювався в ріку, аби знайти неймовірну смерть на її грузькому дні.
Поволі він осмислив усе, що з ним трапилось, і на обличчі росіянина з’явилась хижа. переможна усмішка. Але радість тривала недовго, бо щойно Роков привітав себе з тим, що тепер зможе цілком безпечно дістатися до морського узбережжя, як з річкового берега до нього долинув пекельний гамір.
Коли він озирнувся, шукаючи, звідки линуть ці моторошні звуки, то побачив, як з берега на нього хижо світять очі дияволоподібної пантери та страшних мавп Акута, а поперед них дужий чорний воїн погрожує йому кулаком, обіцяючи жахливу смерть.
Ця мандрівка вниз по Угамбі стала для Рокова якимсь незупинним маренням, де неймовірна орда гналася за ним вдень і вночі, то виринаючи поруч нього, то зникаючи далеко в джунглях на години, а то й на цілі дні, щоб несподівано знову з’явитися назирці із завиванням і погрозами. Ця подорож перетворила росіянина, міцного й здорового чоловіка, на сивого, знеможеного й напівбожевільного старигана, який лише мріяв, що гирло ріки й океан принесуть йому порятунок.
Позаду лишалися тубільні селища. Час від часу чорні воїни на своїх каное намагалися перехопити його, але кожного разу з’являлася страшна зграя й завертала переляканих тубільців назад, до берега, де ті негайно ховалися в джунглях.
Ніде на своєму шляху він не зустрічав слідів Джейн Клейтон. Жодного разу, відколи схопив кінець вірьовки, прив’язаної до носа човна, й подумав, що знову надійно заволодів жертвою. Та це тривало лише мить, бо леді Грейсток схопила з дна човна важку гвинтівку й націлила йому просто в груди.
Роков ураз випустив вірьовку й побачив, як човен відпливає на недосяжну відстань. Але за хвилину він уже біг нагору понад рікою, до маленької притоки, в гирлі якої було сховане каное, що ним він та його команда допливли сюди, коли подалися на пошуки Джейн Клейтон та Андерссена. Що ж з нею трапилось?
Росіянин майже не сумнівався, що Джейн перехопили воїни котрогось із численних тубільних селищ на її шляху до моря.
Що ж, він урешті-решт звільнився від більшості своїх ворогів — людей.
Але тепер він ладен був, щоб усі вони вернулися з того світу й лише позбавили його від товариства страшних створінь, які гналися за ним, завиваючи й лементуючи щоразу, коли опинялися достатньо близько. Чи не найбільший жах наганяла на нього пантера — схожа на диявола, з палючими очима, чиї вишкірені ікла він бачив удень і чиї несамовиті зіниці пропікали понад водою непроглядну темряву тропічних ночей.
Коли Роков нарешті дістався до гирла Угамбі, він знову зміцнів духом, бо там, у жовтих водах затоки, стояв на якорі «Кінкед». Росіянин посилав пароплав, лишивши Павловича за старшого, завантажитися вугіллям, доки сам мандрував угору по річці. Він ледь не скрикнув на радощах, коли побачив, що пароплав повернувся якраз вчасно, щоб урятувати його.
Роков щосили почав гребти то з одного, то з другого боку човна, потім схопився на ноги, махаючи веслом і гукаючи, сподіваючись привернути увагу когось із пароплава. Але хоч би як голосно він гукав, його крики не викликали жодної відповіді з палуби мовчазного корабля.
Позаду, на березі, вже видніла страшна зграя, яка була випередила його. Чи не схоплять його саме зараз ці людиноподібні дияволи? Невже ж на палубі пароплава немає тих, хто відігнав би потвор вогнем рушниць?
Що могло трапитися з тими, кого він залишив на «Кінкеді»? Де Павлович? Може, екіпаж дезертирував, і тоді він, Роков, кинутий напризволяще, після всіх поневірянь? Він ‘здригнувся, наче сама смерть покивала йому кістлявим пальцем.
Роков не переставав гребти до корабля, і за мить, яка здавалася йому вічністю, ніс човна ударився у борт «Кінкеда». З одного боку пароплава звисала мотузяна драбина, та коли росіянин схопився за неї, щоб видертися на палубу, він почув застережливий оклик. Поглянув угору й побачив холодну, безжальну рушничну цівку.