Дотик
- Автор: Маккалоу Колин
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0590-4
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дотик». Краткое содержание книги:
Александр Кінрос, байстрюк із Шотландії, має неймовірний дар — так званий дотик Мідаса, що допомагає йому до тридцяти п’яти років стати найбагатшою і найвпливовішою людиною в Новому Південному Уельсі, що в Австралії. У свій будинок, зведений на горі, у якій повно золота, він виписує собі юну дружину з бідного, але славного шотландського роду.
Однак зробити щасливою недосвідчену в коханні Елізабет Александр не зміг, тут його чарівний дотик був безсилий. Роками подружжя лише співіснувало у розкоші, аж поки Елізабет не закохалася у сина коханки свого чоловіка…
Відчувши приємну повноту у шлунку, Александр відкинувся на своєму стільці, щоб побалувати себе сигарою, випити чаю та поспостерігати за гротескними сценами. Він помітив, що, скоріш за все, за послуги дівчат із Рубі розплачувалися наперед.
Потім, коли відвідувачі сп’яніли і поблажливо розм’якли, Рубі сіла за піаніно. Воно стояло відразу ж біля вхідних дверей, повернуте під таким кутом, щоб виконавця було видно всьому залу. Вона підсмикнула спідниці, щоб не наступити на поділ, торкнулася пальцями клавішів і заграла. Александр аж заціпенів, охоплений абсурдним імпульсивним бажанням крикнути на завсідників, щоб ті заткнулися і послухали, — як же ж гарно вона грала! Репертуар складався зі звичних популярних мелодій, але Рубі прикрашала їх вишуканими пасажами, які свідчили про те, що вона з блиском впоралася б і з творами Бетговена чи Брамса.
Поки він не опинився в Америці, Александр мало приділяв уваги музиці, просто через те, що ніколи її до пуття не чув. Але якось у Сан-Франциско він випадково зайшов на концерт Шопена — просто тому, що проходив поряд, — і відкрив у собі пристрасть до музики. Відтоді він ходив на концерти всюди, де б вони не влаштовувалися, — у Сент-Луїсі, Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Венеції, Мілані, Константинополі, — навіть у Каїрі, де він побував на прем’єрі «Аїди», яку Верді влаштував на честь відкриття Суецького каналу. Він мало переймався тим, яку музику виконували — оперу, симфонію, інструментальні соло чи популярні пісні, які співалися в таких місцях, як, скажімо, «Костеван». Усяка музика гарна, коли вона талановита.
І ось тут, у Гілл-Енді, майстерна піаністка грала «Лорену» і співала ті ж самі задумливі сумні куплети, які він чув у виконанні багатьох людей під час своєї американської одисеї — зазвичай без акомпанементу, а інколи під тоненькі тужливі акорди концертіно чи гармоніки.
Коли Рубі скінчила співати останні рядки своїм добре поставленим сильним контральто, розчулені старателі вибухнули істеричними аплодисментами і стали благати її поспівати ще, не хотіли відпускати її.
«Я би покохав її за саму лише музику», — подумав Александр і дав самому собі сигнал до поспішного відступу у «синю кімнату», поки він не встиг сказати Рубі щось таке, про що пізніше йому доведеться пожалкувати.
Хтось розпалив камін; після настання темряви в Гілл-Енді у травні було холодно, бо наближалася зима. От і слава Богу, що розпалили! Не доведеться спати в нижній білизні, бо у кімнаті тепло. Він підкинув у камін вугілля — вугілля, як цікаво! Звідки ж воно взялося? Ці краї не були вугленосними, а найближча бічна залізнична колія доходила до Райдела, який знаходився бозна-як далеко.
Мабуть, завдяки тому що він виспався удень, Александр був не дуже втомлений; попорпавшись у своєму речовому мішку, він витягнув звідти томик Плутарха, накрутив гасову лампу так, щоб можна було читати, і увібрався до ліжка, яке щойно підігріли спеціальною грілкою.
Коли відчинилися двері, він ошелешено стрепенувся, бо достеменно знав, що він їх замкнув. Утім, хазяйка закладу мала власні ключі до кожної кімнати. До його номера увійшла Рубі в мереживній нічній сорочці з рюшами; коли вона йшла до ліжка, сорочка розділялася внизу, відкриваючи погляду її довгі красиві ноги, взуті у пір’ясті кімнатні туфлі з високими підборами. Копа пишного волосся спадала вниз — така довга, як у легендарної леді Годіви.
Рубі перехилилася через плече Александра, щоб поглянути, що він читає, — і аж верескнула від несподіванки.
— Це якась абракадабра!
— Ні, це грецька мова. Плутархів життєпис Перикла.
Вона відштовхнула його тіло порухом стегна і сіла на край ліжка, розв’язуючи стрічку, яка тримала докупи її пеньюар.
— Ти просто енігма, Александре Кінрос. Бачиш? Я теж знаю деякі розумні слова, хоча освіта у мене — так собі. А ти, мабуть, велике цабе. Кажеш, грецька? Ти, мабуть, і латину знаєш?
— Так. А ще — французьку та італійську, — відповів Александр, не в змозі приглушити нотку гордості у своєму голосі.