Щоденник Мавки

Усе відбувалося, як у попередні рази. Дід вдавав, що Степана не знає, а Степан, що діда вперше бачить. І коли стали прощатися та дід запитав про те, щоб хотів отримати Степан для щастя, той схитрував та розважливо відповів:

– Хочу стати королем!

Дід здивовано глипнув у бік чоловіка, чомусь невдоволено похитав головою, і вони розсталися.

І наш Степан таки став королем, а його дружина Олена – королевою, а діти – принцами та принцесами… І Степан майже забув про те, що колись був злидарем, бідняком. Хоча, чесно сказати, з нього вийшов непоганий король, справедливий… Та сумно і нудно йому було жити, наче чогось не вистачало для повного щастя. Бо чим більше маєш, то тим більше хочеш!

Сів він на свого улюбленого коника і вирішив без почту відвідати своє рідне село. На його подив, на знайомому пагорбі він зустрів того самого старого. Минули роки, Степан змужнів і вже навіть трохи посивів, а старого, здається, час зовсім не змінив.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався чемно Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова була знайомою. Усе йшло за правилами.

– А до якого вам, діду? – запитав удавано уважно. – Бо ви якраз між двома селами. Мені до Медівки. А вам куди? Може, вас підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої в селі хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан дістав з торби різні смачні наїдки, які приготувала йому в дорогу кухарка. Там знайшлася і добра їжа, і навіть пляшечка наливки.