Щоденник Мавки

Йде чоловік та мало не плаче. А край дороги, на горбочку, сидить старий, зовсім сивий – і борода, і волосся. Сам у білій довгій сорочці, у білих полотняних штанях.

– Дай Боже щастя, діду!

– Дай Боже і тобі, – відповідає старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

– А до якого вам, діду? – питає Степан. – Бо ви якраз між двома селами. Я йду з Горливців та до Медівки. А вам куди? Може, разом підемо?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчого села, мо’, люди добрі нагодують.

Скинув Степан лантух з глиною зі спини. Зітхнув тяжко. І хоч сам не дуже мав що їсти, та стало йому шкода старого. Заліз собі за пазуху і витяг клуночок з обідом, який йому дала господиня для перекусу в дорозі, – кусень сала та хліба.

– Дякую тобі, чоловіче добрий, – радісно вигукнув старий та й заходився той хліб із салом наминати.

Видно, і справді голодний, подумав Степан, і вже не шкода було йому ані сала, ані хліба, хоч знав: тепер доведеться ставати до роботи голодним.

Степан гірко посміхнувся, закинув собі лантух на плечі:

– Бувайте здорові, діду! Мені час. Робота не жде. А мо’, нам по дорозі та підете зі мною?

– Ні-ні! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Дякую. А скажи мені, чоловіче, що тобі от зараз, цієї миті, найдужче для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан і вже хотів серйозно відповісти, що грошей і хату нову, та вирішив віджартуватися: – Та не багато: коня та воза, щоб лантух на спині важкий не тягати.

– Хай Бог береже тебе, Степане! Нехай так воно станеться, – щиро проказав старий, і вони розійшлися. Кожен помандрував своєю дорогою.

Степан не встиг зробити і десяти кроків, як пригадав, що точно не казав старому свого імені. Зацікавлений відкриттям, зупинився, обернувся. Та старий наче здимів. «От же ж меткий дідусь, хоч так з вигляду і не скажеш», – подумав Степан і рушив далі.

Степан добре попрацював, і коли прийшов час платні, то господар його несподівано щедро нагородив. Дав йому за роботу коня та воза… Здивуванню Степана не було меж, і вже вдома наступного дня він згадав про свою розмову зі старим на дорозі. Та, напевне, то була випадковість…

Минув рік. Справи у Степана йшли трохи ліпше. І хоч не мав грошенят на землю й нову хату, та на вдосталь їжі на столі вже заробив. І далі Степан наймитував, не цурався жодної роботи, а люди його за це в селі і поважали, і щедро віддячували.