Скляне прокляття
- Автор: Тимайер Томас
- Серия: Chroniken der Weltensucher #3
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-09-0285-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Скляне прокляття». Краткое содержание книги:
Високо в горах Бандіагари у Французькому Судані (сучасному Малі), етнограф Рихард Беллхайм у жовтні 1893 року виявив покинуте багато століть тому місто таємничого народу теллем, який прибув у ці краї з Центральної Сахари. Згідно з переказами, ці люди мали дивовижні астрономічні знання. Повернувшись до Берліна кілька тижнів потому Беллхайм робить доповідь, на яку запрошують Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Але, як не дивно, Рихард Беллхайм більше не впізнає друга своєї юності. Більше того — відтоді, як етнограф повернувся з Африки, він дивовижно змінився, — навіть, схоже, почав живитися склом. Дружина Беллхайма, Гертруда, умовляє Гумбольдта з’ясувати, що ж насправді сталося з її чоловіком в Африці. І ось «Пачакутек», повітряне судно мандрівника й дослідника, доправляє Гумбольдта, Оскара, Шарлотту й Елізу в гори, де їм належить відшукати сліди Скляного прокляття…
Вона підбадьорливо усміхнулася Оскару.
Він промовчав, не знаючи, що сказати. Щось неприємне було в тому, що Шарлотта ось так мимохіть торкалася найболючіших тем. Але, з іншого боку, це йому навіть подобалося. Вона приділяє йому більше уваги, ніж можна було б очікувати. Що то за знак?
Шарлотта потягнула до себе ящик. Оскар ухопився за нього, і їхні руки зустрілися. Він швидко відсмикнув долоню й почервонів. Дівчина відвела було очі, та потім знову глянула на нього. Тепер вони дивилися просто в очі одне одному, і тривало це так довго, що обоє забули навіть дихати. Оскару здалося, ніби час зупинився. Невідомо, чи минуло всього лише кілька секунд, чи кілька днів, аж раптом Шарлотта зробила крок уперед і обняла його за шию. Юнак відчув тепло її тіла, стрункого й сильного. Здавалося, він навіть чує, як б’ється її серце. Дівчина пригорнулася до його плеча. Її волосся пахло просто дивовижно — сумішшю м’яти й лимона.
Шарлотта підняла голову. В очах у неї був такий п’янкий вираз, якого він раніше ніколи не помічав. Можна її зараз поцілувати чи ні? Думки юнака плуталися, ніби він і справді трохи захмелів.
Цієї миті до нього долинув глухий звук. Спочатку Оскар вирішив, що так калатає його серце, але Шарлотта несподівано розімкнула обійми.
— Ти чув?
— Так. А як ти гадаєш, що це було?
— Не знаю. Схоже на віддалений гуркіт грому. Та на небі ні хмаринки.
Оскар похитав головою.
— Ні, на грозу це не схоже. Я б сказав, що це артилерійський залп.
44
Уїлсон подав сигнал до атаки. Макс разом із англійськими найманцями мав подолати перешкоду, що раптом виникла на їхньому шляху. Згори й досі сипалися дрібні камінці, в повітрі пахло пилом і вибухівкою.
Він бачив, як найманці увірвалися в пролам і почали швидко підніматися стежкою на плато.
Несподівано журналіст відчув на своєму плечі руку Уїлсона. Мисливець на метеорити підбадьорливо усміхнувся й кинувся вперед. Макс підскочив із місця й побіг слідом. Він мчав, як навіжений, вимахуючи своєю рушницею. Атаку було зарані підготовлено, й невдовзі найманці почали займати нові позиції вище на схилі, ховаючись за кам’яними брилами та виступами скель.
І досить вчасно, тому що наразі настала черга догонів почати битву. На загін обрушилася смертоносна злива стріл і списів, за якою стався каменепад. Важкі каменюки засвистіли в повітрі. І раптом черевик журналіста потрапив у вузьку тріщину в скелі.
Пеппер змахнув руками й гепнувся на землю. Одразу ж із схованки вискочив один із догонів. В одній його руці була гостра бойова сокира, а в другій — щит. Обличчя воїна вкривало войовниче розфарбування. Вишкіряючи сліпучо-білі зуби, він замахнувся сокирою, і Макс закляк від страху. Рушниця лежала під ним, журналіст розумів, що врятувати його може тільки точний постріл, але продовжував безпорадно дивитися на догонського воїна, наче кролик на удава. Ще мить — і лезо сокири розпанахає йому череп!
Звук пострілу, що раптом гримнув неподалік, примусив його отямитися і спробувати витягти свою рушницю. Догон смикнувся, на секунду застиг на місці й упав на землю. Очі темношкірого воїна так і залишилися здивовано виряченими.
Звідусіль засвистіли кулі. Нагорі почулися гортанні крики та прокльони. Оборона догонів дала тріщину, в їхніх лавах почалася паніка. Іноді хтось із них зупинявся і стріляв із лука, проте жодна стріла не зачепила людей Уїлсона.
Невдовзі все затихло. Битва скінчилася.
Макс спробував підвестися зі стежки, проте його черевик міцно застряг між каміння, й витягти його було не можливо. Довелося щосили посмикати його кілька разів, щоб, нарешті, звільнити ногу. Незабаром біля нього з’явився стривожений Уїлсон. Він був увесь мокрий від поту й важко відсапував.
— Ну, приятелю, у вас усе гаразд?
— О’кей! — хрипко озвався Макс. — Але був момент, коли мені здалося, що це кінець, і читачі більше не побачать у газеті підпису Пеппер.
— Ось вони, вади професії! Але ж ви живі, й це найголовніше, — голосно засміявся Уїлсон. — Принаймні, ми таки завдали перцю цим чорнопиким, чи не так? Тікали світ за очі, як перелякані зайці! Непогана робота, хлопці!
Макс глибоко зітхнув. Він іще ніколи не брав участі в бойових діях. Серце його калатало так, що, здавалося, ось-ось вискоче із грудей. Коліна підгиналися, наче ватяні. Просто огидне відчуття!
Уїлсон щосили ляснув його по спині:
— Ви билися, як справжній чоловік. Я пишаюся вами! Проте зараз ми маємо повернутися за нашими кіньми. Догони ще не скоро оговтаються, проте дуже сумніваюся, що ми остаточно від них відкараскалися. Це гордий і войовничий народ, тож, гадаю, вони не забаряться з наступним ударом. Нам треба постаратися якнайшвидше перетнути міст і закріпитися на іншому боці ущелини. Маємо ще безліч справ!
Промовивши ці слова, він зник серед пилу й диму, що клубочився на стежці.
Макс нетямився від гордощів, але, обернувшись, побачив позад себе Гаррі. Худорляві руки фотографа стискали рушницю, а очі не відривалися від курної стежки під ногами.
— Ти чого такий похмурий? — запитав Макс. — Ми здолали їх. Хіба ти не радий, скажи мені?
Гаррі зціпив зуби. Куточки його рота здригнулися.
— Радий? Чи ти не сповна розуму, Максе? Нам варто було б соромитися. Адже вчинити таке можуть лише нелюди. І це не перемога, а справжня бійня, — він скоса глянув на нерухомі закривавлені тіла поранених і вбитих догонів. — Ніколи я ще не почувався такою нікчемною жорстокою тварюкою, як зараз.
Макс розгубився:
— Що ти таке кажеш? Адже це вони напали на нас, чи не так?
— Після того, як ми зруйнували їхнє укріплення.
Макс похитав головою:
— А до того? Уїлсон намагався вести з ними переговори, та йому відповіли метальними списами. Ти ж сам це бачив! — Макс дедалі більше гнівався. — Ти просто ревнуєш, як хлопчисько! Заздриш, що Уїлсон мені довіряє. Догони — це не добродушні дикуни з пригодницьких книжок для підлітків. І жарти з ними можуть погано закінчитися. Ось глянь, — він указав на свій черевик, щоб наочно підкріпити ці слова. — Один із цих негідників ледь не зарубав мене, коли я втрапив ногою в тріщину між камінням і впав. Він підібрався до мене впритул. Його сокира вже засвистіла в повітрі, щоб розколоти мені голову, як гнилий гарбуз. І якби не чийсь влучний постріл в останню мить, мої мізки розлетілися б по всій стежці. Нехай Господь благословить того, чия рука тоді не здригнулася.
— Згадувати ім’я Боже в таких обставинах — блюзнірство.
Максу остаточно увірвався терпець. Уїлсон врятував йому життя на даху потяга, і журналіст почувався довічним боржником керівника експедиції.
— Знаєш, що я тобі скажу? Можеш говорити про Уїлсона та його людей, як тобі завгодно, це твоє право, але краще вибирай момент, коли мене немає поряд. А то я ненароком можу забутися.
Із цими словами він обернувся спиною до друга.
45
Сонце вже хилилося до обрію, коли мандрівники в супроводі Йатиме добралися до столових гір. Хоча вони й вирішили, що проведуть ніч біля «Пачакутека», ніхто так і не зміг заснути. Всіх мучила тривога: що відбувається в місті догонів?
Ще здаля Шарлотта зрозуміла, що сталося щось жахливе. Схилами гори стелився густий дим. Перешкода, яку звели догони для захисту міста від зовнішнього світу, зникла — лише за двома кам’яними брилами характерної форми можна було визначити місце, де вона колись була. Підійшовши ближче, вони побачили, що геть усі схили вкрито кіптявою й уламками скель. Подекуди ще догоряли понівечені дерева. Йатиме, яка йшла попереду, переступила через купу щебеню і скрикнула. Землю навколо покривали відбитки підошов і сліди босих ніг. Скрізь чорніли плями засохлої крові, валялися уламки списів і щитів, розтоптаних важкими армійськими черевиками. Ті, хто напав на догонів, були далеко не новачками у військовій справі й діяли зі звірячою жорстокістю.