Фламандська дошка

Коли вона повернулася до припаркованої біля тротуару автівки, Менчу вже сиділа за кермом, тож Хулія прочинила дверцята невеличкого «фіата» й гепнулася на сидіння.

— Що вони сказали? — поцікавилася галерейниця.

Хулія відповіла не одразу, вона мала багато що обміркувати. Задивившись на машини, які рухалися вулицею вниз, дістала з сумочки сигарету, сунула її до рота і натиснула на автоматичну запальничку.

— Учора до них завітали двоє поліцейських, — озвалася вона нарешті. — Розпитували про те саме, що і я, — щойно запальничка клацнула, дівчина піднесла її до кінчика сигарети. — Адміністратор запевняє, що конверт принесли тоді ж таки у четвер, близько першої години дня.

Менчу сиділа, вчепившись руками в кермо, на її блідих пальцях мінилися кольорами персні.

— А хто приніс?

Хулія повільно випустила струмінь диму.

— Адміністратор твердить, нібито це була якась жінка.

— Жінка?

— Він так сказав.

— Яка жінка?

— Середнього віку добре вбрана білявка. Вона була в плащі та темних окулярах, — Хулія обернулася до приятельки. — Це могла б бути й ти.

— Кепський жарт.

— Авжеж. І справді кепський. — Хулія глибоко зітхнула. — Але така портретна характеристика може стосуватися будь-кого. Вона не залишила ні імені, ні адреси, тільки координати Альваро як відправника. Попросила якнайшвидше передати пакет і пішла. От і все.

Вони виїхали в район бульварів. Збиралося на дощ, і перші крапельки вже ряхтіли на вітровому склі. Менчу гучно перемкнула швидкість і стурбовано зморщила ніс.

— Слухай, Агата Крісті зробила б із цього детективний роман.

Хулія сумно посміхнулася.

— Так, але зі справжнім небіжчиком, — вона піднесла сигарету до рота, а сама в цю мить уявила голого мокрого Альваро. «Якщо існує щось гірше за смерть, — подумала дівчина, — то це отака безглузда смерть, коли люди приходять і роздивляються тебе, мертвого. Бідолашний».

— Бідолашний, — повторила вона вголос.

Вони зупинилися перед переходом. Менчу, відірвавши погляд від світлофора, занепокоєно глянула на приятельку. Сказала, її турбує, що Хулія вскочила в таку халепу. Мовляв, вона сама — щоб не ходити далеко за прикладом — почувається такою збентеженою, що всупереч власним неухильним правилам оселила у своєму домі Макса, поки все з’ясується. І Хулія повинна наслідувати її приклад.

— Забрати Макса до себе?.. Ні, дякую. Краще вже я потерпатиму сама.

— Облиш свої штучки, голубонько. Не мели дурниць. — Світлофор загорівся зеленим світлом, і Менчу натиснула на газ. — Ти чудово знаєш, що я мала на увазі не його… До того ж, він такий чарівний.

— Еге ж, чарівний, от тільки смокче твою кров.

— І не лише кров.

— Будь ласка, не треба непристойностей.

— Ти ба, яка праведна черниця Хулія.

— Мала б за честь.

— Знаєш, хоч би який був Макс, але він такий красень, що, дивлячись на нього, я щораз роблюся мов не своя. Наче Батерфляй із отим капітаном, кахи-кахи… Чи то була Травіата зі своїм Дюфолем? — Вона лайнула якогось пішохода, котрий раптом вигулькнув перед «фіатом», і обурено сигналячи — пропхала автівку у невеличку щілину, що утворилася між таксі та огорнутим хмарою вихлопних газів автобусом. — Утім, якщо говорити серйозно, гадаю, це нерозважливо, що ти й далі живеш сама… А раптом убивця насправді існує і тепер надумає напасти на тебе?