Пора грибної печалі

Обережи нас, мамо-заступнице

… — А тепер, дорогі діти, час уже додому, — сказав лагідно дід і підійшов до Павла.

Зняв шапку з його голови і ніжно погладив по білявому чубчику.

— Вилитий Михайло у дитинстві, — промовив тихо. — Віншувальник дорогий.

Подякувавши, ми рушили на вулицю, але тут дід несподівано окрикнув:

— Пождіть лиш, діти!

Зупинилися. Дід вскочив у хату і через кілька хвилин, як і перед цим, знову вийшов із жмутком грошей. Опиратися було несила. Зіжмакані купюри знову засунув у торбу.

— А тепер повіншуйте мені легкої смерті! — вичавив із себе одним подихом.

— Ви що, діду?! — я отетеріло глянув на нього.

— Повіншуйте, повіншуйте — так мені буде легше, — мовив зовсім спокійно і якось навіть байдуже.

Павла за язик не треба було тягнути.

— Віншуємо, діду, аби під вікнами вашої смерті завжди, завжди і цілий рік співали красно рожі, — бовкнув брат.

Недовго роздумуючи, я з усієї сили ляснув Павла по потилиці. Той аж зіщулився.

— Не бий його, — перехопив мою руку дід. — Він дуже гарно вміє віншувати.

Попрощавшись із дідом, ми вийшли на вулицю.

— Ой, неборе, дістанеться нам від баби, коли прочує, що заходили до діда віншувати, — мовлю Павлові. — Завжди ти мене до якоїсь біди наведеш…

Проте він, понуривши голову, мовчить. Далі сповільнює кроки, зупиняється і, благально дивлячись на мене, раптом каже:

— Ходімо до мами… Повіншуємо їм. Вони чекають нас… Я знаю, мама ждуть… — І тягне вже за руку у бік кладовища.

Ой, і нагородила мене доля цим дивакуватим братом. Завжди щось нелюдське прийде йому до голови. Хоч і серджусь на його ненормальну забаганку, але сльози підступають до очей.

— Ходімо, я дуже прошу тебе, — хникає Павло. — Увидиш, мама такі раді будуть…

— І не кажи, їм тільки й радіти від твого віншування. Вони і сонця не чують, а ти… — дивлюся з осудом на брата. Але далі беру його міцно за руку і, картаючи уже себе, як то нині, у великдень народження Нового року, мені самому не прийшло на гадку провідати могилу мами, прямуємо до кладовища.

— Диви, хто йде, — штовхнув мене Павло ліктем й кивнув на узгірок.

Від лісу, згинаючись під в’язанкою хмизу, йшла, тонучи в глибоких снігах, Марія Васильцюня.

— Добрий день, тітко Маріє! — сказав несміливо я, коли порівнялись. — Віншую вам щасливий Новий рік. Аби-сьте в гаразді малися, у добрім здоров’ї дочекалися вуйка Юрка… — І обірвав мову…

Марія випросталася, усміхненими очима подивилася на нас й кинула в’язанку на землю. Розтерла, хукаючи, руки, заправила під хустину русяве волосся й ласкаво мовила:

— Спасибі, дітки. Най і до вас доля не скупиться на щастя. Ростіть великі, щедрі, будьте чемні, як і ваша покійна мамка. І запам’ятайте: ви тепер мусите жити, робити добро людям і за неї.