Чорнильна кров

Фарид швидко відчув, що Феноліо мав рацію. Було нерозумно ось так посеред ночі випихатися в дорогу. Щоправда, назустріч йому з темряви не вискакували розбійники, навіть лис не перебіг дорогу, поки він піднімався на осяяний місяцем пагорб, на який вказали шпільмани. Та як у пітьмі він мав з'ясувати, котра зі злиденних садиб поміж дерев була саме тією, яку він шукав? Усі вони виглядали однаково: хатинка з сірого каменю, оточена оливковими деревами, криниця, де-не-де загорода для худоби, кілька смужок земельних угідь. На подвір'ях ані шерехне. Господарі спали, виснажені роботою, та з кожним муром і з кожною брамою, крізь які прокрадався Фарид, його надія зменшувалася. Він зненацька вперше відчув розгубленість у цьому чужому світі і хотів було вкластися спати під деревом, аж раптом побачив вогонь. Він спалахнув на верховині червоною квіткою мальви, що розцвіла і, ледве прорісши пелюстками, знову зів'яла. Фарид пришвидшив ходу, кваплячись угору по схилу, прикутий поглядом до того місця, де побачив вогняну квітку. Вогнерукий! Поміж дерев знову спалахнуло полум'я, цього разу сірково-жовте, яскраве, мов сонячне світло. Це напевно він! Хто б іще змусив вогонь танцювати вночі?

Фарид побіг швидше, так швидко, що невдовзі захекався. Він натрапив на шлях, що вів угору поміж свіжих пеньків. Плай був кам'янистий і вологий від роси. Ось іще одна червона квітка в темряві. Над Фаридом із темряви виринула хатинка. Далі вгору здіймався пагорб, схилом якого простягалися грядки, викладені камінням. Хатинка була така ж убога і проста, як і решта. Стежка закінчувалася перед плохенькою брамою, перед муром із плаского каміння, що сягав Фаридові якраз по груди. Коли хлопець опинився за ворітьми, до нього підбіг гусак, бив крилами і шипів, та Фарид не зважав на нього: він знайшов того, кого шукав.