Вулик

Коли донья Матильда та донья Асунсьйон пішли з молочної, донья Рамона Брагадо вдягла пальто й попростувала до друкарні на вулицю Мадера — там працює пакувальницею одна дівчина, котру вона навчає уму-розуму.

— Вікторита є?

— Так, онде вона.

Вікторита стоїть за довгим столом та упаковує книги.

— Привіт, Вікторито! Може, забіжиш після роботи до мене в молочну? Прийдуть мої племінниці перекинутися в карти — трохи розважимося, буде весело.

Вікторита червоніє.

— Гаразд, сеньйоро, зайду.

Вікторита насилу стримує сльози, вона чудово розуміє, на що йде. Вікториті вісімнадцять років, але вона добре розвинена, тож на вигляд їй усі двадцять або й двадцять два роки. У неї є хлопець, якого звільнили від військової служби, бо він сухотник; бідолаха не може працювати, цілі дні лежить у ліжку, ні на що не годний, чекаючи, коли до нього після роботи прийде Вікторита.

— Як ти почуваєшся?

— Трохи краще.

Коли матір хлопця виходить зі спальні, Вікторита схиляється над ліжком і цілує його.

— Не цілуй мене, бо заразишся.

— Байдуже, Пако. Хіба тобі не подобається мене цілувати?

— Звісно, подобається.

— А все інше байдуже; заради тебе я готова на все.

Якось Вікторита прийшла дуже бліда та стомлена, і Пако запитав:

— Що з тобою?

— Нічого, просто я думала.

— Про що?

— Думала, що якби ти мав ліки й добре харчувався, то, може б, видужав.

— Можливо, але ж сама знаєш!

— Я можу дістати грошей.

— Ти?

Голос у Вікторити зробився хрипким, мов у п’яної.

— Так, я. Молода жінка, навіть потворна, завжди варта грошей.

— Що ти таке кажеш?

Вікторита була напрочуд спокійна.

— Те, що чуєш. Аби тебе вилікувати, я готова стати коханкою першого-ліпшого багатія.

Пако ледь помітно почервонів, повіки в нього злегка тремтіли. Вікториту дещо вразило, коли Пако відказав:

— Гаразд.

Але в глибині душі Вікторита відчула, що кохає його ще дужче.