Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

У Криму Сокаль сприйняли як видатну перемогу, чим вона, по суті, й була для Орди. Вже давно кримцям не щастило знищити головне військо Польщі. Степовики з помпезністю привезли до Кіркора трофейну зброю. Тут треба відзначити цікаву деталь: татари й росіяни сприйняли Сокаль як розгром передусім князя К. Острозького. Взагалі складається враження, ніби для Кіркора й Москви важливішим було не стільки знищення польських військ, скільки поразка такого полководця, як князь Костянтин, причому справжня роль Острозького в битві або не бралася до уваги, або взагалі не була відома росіянам.

У Кримському ханаті під впливом перемоги серед татарської знаті домінували думки про повторний наступ на Литву й Корону Польську. Турбуючись про оборону Литовського князівства, король наказував раді панів, аби «ваша милість мислили про оборону і наспіжовання[9] замків його милості українних — Києва, Полоцька, Вітебська» та інших. Крім цього, литовські урядовці повинні були подумати «про забезпечення служебних, які на замках українських мешкають, про оплату тих, які із землі уходять, і теж о старую оплату, який рік положен на Різдво». Також рада панів мала подбати про наймання «тисячі коней і дворян на пенязі прийняли й по українних замках розложили там, де їх м(и)л(о)сті» вирішать за потрібне. Також Сигізмунд І наказував литовським урядовцям добре слідкували за Ших-Ахматом. Загалом же король вимагав у Великого князівства Литовського за його відсутності від зовнішніх ворогів «безпечні були». Сигізмунд І повідомляв, що вже послав воякам київського гарнізону «тисячу вісімсот золотих: половину готовими пенязями, половину сукнами; а на жито в Київ двісті кіп грошей».

У Польщі теж намагалися швидко відновити оборону українських земель, проте з низки причин не так вдало, як у Литовському князівстві. Король із польськими сенаторами одразу після Сокальської битви негайно почали вживати заходів щодо забезпечення захисту краю. У Польщі було видано накази щодо набору трьох тисяч вояків. Крім цього, в Сандомирі було скликано сейм, на який Сигізмунд «сам своєю головою рушив, будучи в надії відворот тому поганству в панство наше і, Бога взявши на допомогу, хотіли їм отпор чинити». Шляхта погодилася на новий податок задля набору війська. Але при цьому не поспішала давати гроші, тому вже на найняті за позичені гроші війська потрібно було шукати нові варіанти позичок для подальшої виплати жовнірам. До того ж у цей час почався військовий конфлікт Польщі з Бранденбургом, внаслідок чого, як писав Сигізмунд литовській раді панів наприкінці листопада 1519 р., «служебних і суму немалую на пенязі прийняли и там уже [на північному кордоні] наперед до замків наших послали». Зрозуміло, що за таких умов чисельність найманих військ на українських землях Корони Польської не могла бути великою і оборона краю, як завжди, лягала на плечі місцевого населення.

Ситуація, за якої обидві держави, Королівство Польське і Велике князівство Литовське, постали перед проблемою війни на три фронти, змушувала Сигізмунда І до дипломатичних маневрів. Тому король просив раду панів порадитись між собою на вальному сеймі: чи примиритися з Московською державою хоча б на кілька років, чи воювати далі. А також подумати «про упоминки й про посилання до царя перекопського». На завершення своїх послань Сигізмунд І наполягав, аби рада панів із сейму дала йому знати «про воєводу київського, про царевичів — Ізтемірова сина канівського[10] і про Ахматова сина [Геммет-Ґерая], який у Царгороді, та про Абдрагмана».

Така зацікавленість короля пояснювалася, на нашу думку, тим, що в урядових колах Великого князівства Литовського, напевно, обговорювався план активного втручання у внутрішні справи Кримського ханату на випадок втрати Мехмед-Ґераєм І столу. А така перспектива існувала. За донесеннями з Туреччини московських послів Василію III наприкінці серпня 1519 р., Ширіни та голова їхнього роду Бахтіяр-мурза активно підтримували Геммет-Ґерая, який мешкав у Стамбулі. Причому, за тим же повідомленням, Селім І ніби хотів посадити цього царевича або його дядька Саадет-Ґерая на кримський стол, внаслідок чого Мехмед-Ґерай І «бережеться від турецького, тому що тих царевичів жалує».

Зрозуміло, що у Вільні теж володіли такою інформацією, і перспектива появи в ханаті протурецьки налаштованого Геммет-Ґерая не дуже тішила литовських урядовців. З іншого ж боку, це відкривало перед Сигізмундом І перспективу посадити в Криму свою людину — сина царевича Ізтеміра. Нічого фантастичного в цьому плані не було, бо серед Ґераїв основним був принцип старшинства, і, таким чином, син Ізтеміра мав більше прав бути ханом, ніж Геммет-Ґерай. Сама ж ідея направлення до Криму свого ставленика могла базуватися на татарській політиці Великого князівства Литовського першої половини XV ст., коли ця держава, уміло використовуючи усобиці в Золотій Орді, садовила в Сараї вигідних собі ханів. Та й сам засновник Кримського ханату Хаджі-Ґерай І зміг посісти кримський стол саме завдяки допомозі Литовської держави. На жаль, брак джерел не дає можливості нам піти далі за припущення. А те, що уряд Великого князівства Литовського, добре пам’ятаючи історію своїх відносин із Кримом, про що прямо свідчить листування між цими державами, залишав за собою можливість втручання у внутрішньокримські справи, підтвердилося через кілька років під час міжусобної війни в ханаті.