Бунт моїх колишніх
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-081-8
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Бунт моїх колишніх». Краткое содержание книги:
Адже вони такі безпорадні, що без жіночої руки губляться у найпростіших життєвих ситуаціях.
Ну а якщо колишні чоловіки уявили себе сучасними Робін Гудами і регулярно порушують закон, а теперішній чоловік — детектив — хоче спіймати їх на гарячому та посадити за ґрати?
Не лишати ж бідолашних напризволяще! Доводиться засукати рукави та братися до звичної справи — на додачу до свого теперішнього керувати ще й колишніми.
Слава Богу, українських жінок не треба вчити, як дати раду чоловікові. Це в них у крові. Адже ми відповідаємо за тих, кого приручили, чи не так?
Ліною звали одну мою одногрупницю. З Вадькою вони зійшлися на ґрунті патологічній нелюбові до нашої радянської батьківщини. Обоє все життя мріяли виїхати. У обох усіх талановитих друзів давно вже поглинули золотоносні простори закордоння.
— Що ж, — мене ця звістка не особливо схвилювала, оскільки я вже була дружиною Шурика, — нарешті здійснилось. Вітаю.
— Дякую, — серйозно відповів Вадим і зник з мого життя, як тоді здавалося, назавжди.
От саме перед Вадькою мені було відверто соромно за своє нинішнє життя. Перший колишній чоловік завжди вважав мене талановитим літератором і перспективним журналістом. Я кепсько уявляла собі, як поясню, чому занедбала творчу кар'єру та вдалася раптом до детективної діяльності.
— Слухаю? — цей голос я легко впізнала б серед мільярда інших. І як я тільки могла учора в Кішки подумати, що помилилася?
— Здраствуй, Вадько.
Я майже фізично відчувала, як моя фраза, зовсім без втрати значущості, пролітає всеньке місто і, петляючи вибагливими лабіринтами Вадьчиних мозкових звивин, досягає мети. Ось Вадик нарешті розуміє, що телефоную саме я.
— Вітаю, пані пропажо, — Вадик очевидячки зрадів, — це ж просто здорово, що ти подзвонила!
— Чому це я пропажа? Міг би зателефонувати моїм батькам…
— Якби міг, зателефонував би, — як завжди точно, але незрозуміло відповів Вадим. — Коли з'явишся?
— Негайно.
— Чудово. Чекаю у вестибюлі.
Чомусь я розхвилювалась, як маленька. І навіть біля дзеркала затрималася на хвильку довше, ніж звичайно. Образ палкої брюнетки з безліччю кісок, звичайно, вселяв у мене достатній оптимізм та надавав упевненості в собі, але попри це… Вадик не бачив мене вже років з п'ять. Чужі діти, як відомо, швидко ростуть, а чужі дружини швидко старіються… Втім, у Вадьки й окрім змін у моїй зовнішності знайдеться чимало приводів для невдоволення.
Навіть старий «Форд» розчулився та добрих п'ять хвилин не хотів заводитися. Довелось розчулитися у відповідь і висловити цьому бридкому авто все, що я про нього думала. Від міцного слівця «Форд» завжди тверезішав.
Усе почалося з нетямущого «даішника». Відверто кажучи, я вже й забула: щойно починаю кудись поспішати, як миттю охоронці порядку на дорогах та у власних кишенях юрбою постають на моєму шляху. Не було такого вже досить давно, і я навіть перестала вдвічі знижувати швидкість, ледь попереду заманячить людина в міліцейськім однострої.
Він представився і зажадав документи.
Я посміхнулася однією з найчарівніших, як мені здавалося, посмішок.
— Але це ж не ви! — «даішник» вочевидь був налаштований недоброзичливо. Звісно, стервозна з вигляду чорнявка, майже вамп, намагалася довести свою ідентичність із ляльково-безневинною дівчинкою, котра широко розплющеними оченятами дивилася на нього з фото. Від такого нахабства бідолаха навіть забув обвинуватити мене в перевищенні швидкості.
— Якщо жінка стає схожа на своє фото в документах, значить, їй терміново слід змінювати імідж. Хіба ви не знаєте? — я спробувала розслабити стража порядку гумором.
— Це не ви, — повторив він затято.
Найобразливіше, що зупинив він мене просто біля Вадьчиного готелю.
— А хто ж тоді!? — я страшенно обурилась.
Цікаво, чи дійде до того, що доведеться стригтися наголо? «Даішник» уважніше вдивився у знімок, ще раз глянув на мене…
— А може, й ви, — озвався нарешті, мабуть, розчарований моєю безневинністю. Не віддаючи документів, він тяжко зітхнув, окинув поглядом моє авто й раптом пожвавішав. — А техталон?
Гарненький перехід. Із «Фордовим» техталоном сталося лихо ще за часів правління Шурика. По невеличкій аварії довелося змінювати лобове скло. Звідтоді техталон, намертво приклеєний до старого лобового, їздив у бардачку «Форда». Лежав він разом зі шматком потрісканого скла в коробці з-під компакт-диска.
— Ось, — я покірливо простягла коробку «даішникові».
Той вдоволено гмикнув і заходився заробляти гроші.
— А чому не на склі?
— Таж на склі, — незворушно відповіла я.
Зазвичай працівники ДАІ після того, як на білий світ з'являвся мій техталон, залишалися більш-менш вдоволеними, навіть співчували. Але цей таки вирішив не відпускати мене без проблем. Тицяти пальцями туди, де, на його думку, мій техталон, мусив міститися, він полінувався, тож спробував усе-таки охарактеризувати це місце словами.
— Сам бачу, що на склі. Чому не на лобовому?