Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Дівчатка

Дарка вгледіла її в тролейбусі — червневому, пітному, переповненому людьми й їхніми запахами: солодкаво-нестерпним, майже покійницьким — жіночим, і тяжким, трохи чи не кінським, зате, на диво, зовсім стравним і навіть, коли довго стояти впритул, збудним — чоловічим, — і от водномить усі запахи вимкнулись, зостався тільки тонко обведений світлом — до проявлених персикових ворсинок — дівочий профіль на сонячній стороні тролейбуса, весь такий кутастий, наче в натурниці Брака: з загонистим підйомом вилиць, із делікатною кирпою носика, з по-мулатськи віддутими губенятами й гострим немовлячим кулачком підборіддя, — примхлива, ламка геометрія, що ніби раз у раз вихоплюється творцеві з-під олівця і від одного погляду на яку заходиться серце, — як у дитинстві, коли береш до рук новісіньку ялинкову іграшку (…пам’ятаю, то була сліпучо-біла балерина в застиглому спурхові пачки і якомусь немислимо вигинистому легато скляних рук і ніг, таких тендітних і крихітнопалих, що доторкнутись до них своїм брутальним п’ятирічним пальчищем уже означало осквернити): такі обличчя катапультуються в світ мовби вмисно на те, щоб розворушити в нас нормально притуплене відчуття крихкости живого, — і ще й ця по-підлітковому непропорційно довга (уже не Брак — Модільяні) шия настороженого оленяти (оленя — від Олена: казати Лєна, Лєнка чи Лєночка, як казали всі, Дарці не повертався язик: Лєна — це Лєнка-пєнка, й нічого більше, а ці заломи й кути, ці лінії, що тягнуться надсадно, от-от увірвуться, — це щось зовсім, зовсім іншого…), таку саму шию Дарка запам’ятала в розстебнутому на два верхні ґудзики (комірець штивний і також гострокутній, двокрилком розкинутий урозхрист по плечах: мода сімдесятих) виріжку шкільної форми, — ах, Ленця, Леник-Оленятко, в кабінеті хімії її місце було коло вікна, і світло так само падало їй на обличчя й шию, аж до темної западинки під другим ґудзиком, що глибшала, коли вона нахиляла голову, підставляючи сонцеві персиковий пушок на лівій щоці, — і щойно тут Дарці клацнуло, що це не може бути вона, що тій, правдивій Ленці-оленяті мало б бути, як і їй же самій, порядно за тридцять, — і все-таки якимось дивом це була вона, повернена наново в своїй навіть-не-двадцятилітній, вічно-підлітковій довершеності: врода кожної жінки має (як кожна статура — ідеальний розмір, щодо якого кілограмом більше чи менше — все на гірше), свій від роду запрограмований ідеальний вік — той, у якому розкривається найповніше і який може промчати водномить, як у пустельних квітів-ефемерид, а може в щасливій незмінності тривати роками, залежно від догляду й поливання (так оптимістично міркує собі Дарка, чиї видатки на поливання, тобто на креми й лосьйони, віднедавна почали перевищувати видатки на одяг), — Ленці згори однозначно приділено було підлітковий сайз, і хто знає, на що потім перетворило її життя? Ленця, оленятко. Отроковиця — ось точне слово.