Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю
- Автор: Слотер Анна-Марі
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7513-93-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю». Краткое содержание книги:
За дурними й щасливими моментами йдуть серйозні здобутки. Професор та соціолог Школи Уортон Університету Пенсильванії, Адам Ґрант, опираючись на великі емпіричні дослідження в психології, руйнує міфи, що стосуються управління для чоловіків та жінок. У своїй книжці «Брати й давати» Ґрант ставить подібне запитання{190}: яка категорія людей найімовірніше опиняється на нижчому щаблі ієрархії на роботі: «ті, хто дають», «ті, хто беруть» чи «ті, хто протистоїть»? Майже всі обрали «тих, хто дають». На жаль, вони мають рацію.
Потім Ґрант запитав те саме, але про осіб, які обнімають найвищі посади на роботі. Після кількох секунд роздумів більшість людей відповіли: «ті, хто беруть», хоча дехто думав на «тих, хто протистоїть». Вони помилялися. Відповідь та сама: «ті, хто дають».
Люди, які вміють давати, досягають великих успіхів не лише в сфері освіти. Робити щось для інших має краще поєднуватися з основною місією, але також у бізнесі та навіть у політиці, яка зазвичай не видається затишною та доброзичливою сферою. Це тому, що давати — не означає бути ганчіркою, але й не означає обов’язково бути добрим. Це просто означає, що ви постійно робите щось, не чекаючи нічого взамін.
Ґрант розповідає, як політика Авраама Лінкольна{191} була побудована на цьому принципі. Коли Лінкольн уперше балотувався у сенат США в Іллінойсі, він зняв свою кандидатуру, щоб допомогти Лайману Трумбаллу здобути перемогу, оскільки той поділяв його прихильність до скасування рабства, а цього Лінкольн хотів більше, ніж стати сенатором. Хоча Трумбалл програв, на поведінку Лінкольна відповіли доброзичливістю та повагою, що допомогло йому завоювати репутацію, яка зрештою привела до Білого дому.
Варто зазначити, що Лінкольн не одразу отримав плоди від своїх хороших вчинків. З часом його поведінка привела до тих людей, які підтримали й допомогли пройти дорогою до Білого дому. Батьки, що працюють, мають ту саму здатність давати й можуть принести її в офіс. Для них важливо подумати про наслідки в майбутньому, бо, можливо, настануть моменти, коли їм доведеться піти з роботи. Нам необхідно припинити сприймати здатність давати та піклуватися як перешкоду на шляху до успіху та управління й почати думати про це, як про новий, справжній шлях уперед.
Енді походить з династії викладачів, його батько, тітка та дядько по татовій лінії, а також дідусь (угорський професор візантійської історії) були викладачами. Улюблениця родини — його тітка Еду, професорка лінгвістики Університету Вісконсин-Медісон, зараз на пенсії. Кілька років тому вона надіслала мені невелику книжечку{192} маловідомого філософа Мілтона Мейєрофа під назвою «Піклуючись». Це перша книга серії з 45 книжок під назвою «Світові перспективи» (1970), створена зусиллями кількох найвидатніших учених, політиків та людей мистецтва того часу, щоб допомогти зрозуміти світ, який «у нову епоху еволюційної історії{193} швидко змінюється». Звучить знайомо!
Ця тоненька книжка була для мене одкровенням, схожим на ключ, що був у мене під носом. Написав її чоловік. Він писав не для жінок, які шукають «рівноваги поміж роботою та життям», а для підприємців, лідерів та керівників, якими можуть бути як чоловіки, так і жінки, що намагаються з’ясувати, яким має бути збалансоване життя. Прочитавши «Піклуючись», я відчула, ніби знайшла загублену частину пазлу, нарешті все збігається. Я побачила, що сторони турботливої особистості, які часто висміюють, називаючи «м’якістю», є настільки ж необхідними (вдома та на роботі), як і будь-яка «сильна» риса змагальної людини.
Основна ідея книжки{194} полягає в тому, що суть піклування — в допомозі іншій людині рости та розвивати потенціал — прямо протилежне до використання цієї особи для власних цілей. Турбота не вимагає зневажати себе, але поставити інших на перше місце таким чином, щоб це допомогло їм розвиватися як незалежним особистостям. «Піклуючись{195} і допомагаючи іншим зростати, — пише Мейєроф, — я сприймаю те, про що я піклуюся (особу, ідеал чи ідею), як продовження себе, але одночасно як щось окреме, чиє право на існування я поважаю».
Будь-який батько, дідусь чи бабуся, старший брат чи сестра, (інколи!) вчитель або наставник молодої особи переживає це почуття — процес виховання та навчання наповнює іншу людину вашим досвідом, цінностями та поглядами, але одночасно, якщо все робиться правильно, це надання простору цій людині бути собою. Особливо впадає в очі те, що Мейєроф не розрізняє опіку над людиною та опіку над «ідеалом чи ідеєю», тобто всім, що ви створюєте або до чого долучаєтеся.