Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
Рік-два тому говорив уже з військовими хлопцями, з якими ми стали побратимами, братами по зброї практично, а вони: «От ми не розуміємо, чому ви виступали на Майдані, палили людей у формі тощо». Кажу: тут же річ у тім, що ми тоді вже почали захищати незалежність України від режиму Януковича, який ту незалежність здавав. Мені не йшлося про євроінтеграцію, мені тоді ще йшлося про захист держави. Тому воно так із Майдану дуже логічно перейшло: ми захищали державу там, її цілісність і незалежність і, відповідно, й далі захищали її на Донбасі. Ну і що, що у Слов’янську сепаратисти всіх лякали «Правим сектором»? Ще й до того весь Майдан лякали, тому-то було таке продовження «залякування». Для мене то не було суттєвим чинником, бо я чудово розумів, що, не показавши зуби, не показавши силу української зброї, неможливо зупинити агресію, бо водночас відбувалися у Дніпрі спроби заколотів, у Харкові. Південь ми майже втрачали й так далі. Тобто треба було діяти — то для мене однозначно. Звичайно, що я для себе зробив якісь тактичні висновки: не можна аж так нахрапом йти у такі шабельні атаки й можна було мінімізувати навіть ту одну нашу втрату й не допустити її. Але то було після бою легко думати й говорити. На превеликий жаль, не завжди так вдається. Проте стратегічно я переконаний, що українці тільки у такий спосіб і мають відповідати на агресію.
Атака «Правого сектору» у великодню ніч 20 квітня 2014 року на блокпосту в Билбасівці, звісно, спровокувала хвилю обурення сепаратистів у Слов’янську. З шести загиблих бойовиків робили ледь не мучеників.
Хай там як, але операція блокування міста розгорталася. Тактика її полягала в поступовому перебиранні контролю силами АТО над ключовими транспортними вузлами навколо Слов’янська шляхом витискання сепаратистів і захоплення цих позицій. Передусім на північному напрямку, щоб обмежити можливість просування вже озброєного бронетехнікою противника у напрямку Ізюм — Чугуїв — Харків.
• Сергій Глотов та ін. «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»
[20 квітня. Луганськ]
Аеропорт не здаватимуть
До захоплення великої кількості зброї в обласному управлінні СБУ та початку постачання важкої техніки з Росії головною тактикою бойовиків був психологічний тиск. Протягом квітня на перемовини в аеропорт разів із десять приїжджали представники донських козаків та інших незаконних збройних формувань. Вони мали автомати, почувалися доволі впевнено, проте поводилися спокійно, без проявів агресії. Бойовики питали у військових, навіщо вони сюди приїхали, намагалися змустити віддати зброю та їхати додому, переконували, що аеропорт захищати марно та нема від кого. Військові вели себе стримано, незмінно відповідаючи, що виконують наказ і захищають стратегічний об’єкт. Іноді російські найманці, відчуваючи, що не можуть переконати десантників, вдавалися до відвертих провокацій — били вікна у диспетчерській вежі, жбурляли каміння та кидали петарди, намагаючись спровокувати військових відкрити вогонь, але їхні зусилля не увінчалися успіхом.
Був пост, який знаходився на відстані майже двох кілометрів від аеропорту з західної сторони, ближче до Георгіївки. І моє завдання було його охороняти: не допускати туди проникнення ніяких сторонніх осіб.
Ці чотири чоловіка, які приїхали до мене — їм одразу не сподобалося, що мій солдат навів на них зброю. Але це вимушені дії були зі сторони мого бійця. Тому що невідомі люди... Вони приїхали на «Жигулях» (здається, «копійці»). Я візуально бачив там два автомати. Вони автомати лишили в машині, вийшли ніби без зброї. Але в двох із чотирьох я також бачив пістолети. В одного кобура стирчала з-під куртки — було помітно, в другого кобура була біля руки — на грудині. Почали питати: «Де там старший?» і тому подібні речі. Казали: «Ми завтра відправимо до вас місцевих бабульок. Вони вас тарілками, черпаками закидають, кастрюлями, і ви підете. Вам тут не раді. Чого ви сюди взагалі приїхали? Це наша земля». Ще погрожували, що у них є міномети 82-го калібру. Питали, де наша техніка, де мій БТР стоїть. Пропонували — давайте ми знімемо фільм, кіно. Покажем потім в Інтернеті одразу. Ви нам БТР віддайте, зброю — і їдьте собі додому. А в інтернеті ми покажем кіно, що ми вас обстрілювали і тому подібне. Я категорично відмовився, тому що я знаходжусь на військовій службі й підписував контракт із Збройними силами і давав присягу. Один показував паспорт. Казав: «Я гражданин Украины. Вы будете в меня стрелять?» Я говорю: «Звісно ж, ні. Якщо немає прямої загрози життю мого особового складу — ніхто вас чіпати не буде. Якщо згідно зі «статутом вартової гарнізонної служби» ви будете порушувати зону — територію, яка знаходиться під нашою охороною, і добиратись до об’єктів, не виконуючи наказів зупинитись, — то все буде згідно з визначеними правилами. А просто так вас ніхто чіпати не буде. Ми звичайні військові».