Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Десантники обвішували борти бронетранспортерів ящиками з-під патронів, посилюючи захист від кумулятивних зарядів ворожих гранатометів. Спецпризначенці метушливо гуртувалися окремо від армійців, вочевидь не розуміючи, з чим їм невдовзі доведеться зіткнутися. Незважаючи на свій ззовні загрозливий вигляд, це збройне угрупування тоді, 20 квітня 2014 року, було позбавлене єдиного командування й точних розвідувальних даних про ситуацію в захопленому Слов’янську. Натомість противник, навпаки, мав повні дані про сили й засоби нашого угруповання сил АТО, бо численні журналісти й просто випадкові зіваки хіба що всередину бронетехніки не залазили, розглядаючи таку дивину, як демонстрація сили українськими силовими структурами — ЗСУ, СБУ і МВС.

Дмитро Ярош, командир Української добровольчої ­армії, у квітні 2014-го — лідер «Правого сектору» і кандидат у Президенти України:

— Ми ухвалили рішення про проведення цієї операції 19 квітня 2014 року. Була потреба у виведенні зі строю трансформатора на Карачуні біля Слов’янська, який обслуговував телевізійну вежу, якою могли скористатися терористи. Через обласну нашу Дніпровську держадміністрацію поступило таке прохання: якщо особовий склад готовий виконати таке завдання, то, відповідно, його треба виконати. Було відібрано двадцять добровольців, озброєних мірою наших скромних можливостей. Зброя була дуже різноманітна: від пістолетів-кулемета Судаєва 1943 року випуску до АКСУ, але їх було дуже й дуже мало. Слава Богу, що хлопці були всі вмотивовані, хоча б елементарний базис з поводження зі зброєю та взаємодії зі своїми товаришами мали. Відповідно, ми таку операцію задумали й почали її реалізовувати за допомогою тодішньої обласної адміністрації під керівництвом Ігоря Коломойського, Геннадія Корбана, Бориса Філатова — то одна команда була, і ці хлопці нам допомогли. Я відразу ж, інструктуючи нашу бойову групу, попередив людей, що в нас розвідувальної інформації практично немає по конкретних розташуваннях ворожих блокпостів тощо, тобто вона була дуже загальна. Тому ми передбачали той варіант, що можемо просто встряти у якийсь блокпост, і тоді треба його зачистити й відходити, бо боєприпасів у нас було дуже мало: по «два ріжки на брата» буквально. Я зрозумів, що якесь велике завдання нам не вдасться виконати й треба буде ­маневрувати. В принципі так і вийшло. Ми витягнулися цією колоною, вперлися в блокпост сепаратистів у с. Билбасівка, бо першу машину ввело в оману ще й те, що над тим блокпостом був десантний прапор. Хлопці втомилися, дорога, великий переїзд. Перша машина була така трохи дезінформована. Як тільки побачили, що то сепаратисти, а вони побачили, що ми явно не їхні, вони відкрили вогонь. На жаль, водія першої машини Михайла Станіславенка першою сепарською чергою було вбито.