Кінець світу в Бреслау

— Ну що там, Віллі? — залунали крики за вікном. — Ти її, певне, так пораєш, що аж стіни тріщать?

— Це мої товариші, — хлопчина натягав затісні черевики й тверезів з кожною хвилиною. — Зробили мені подарунок. Заплатили за дівчину, а я не можу. Забагато випив.

— Скільки тобі років? — спитав його Мокк, сідаючи поряд з Міці на ліжко.

— Сімнадцять.

— Ти ходиш до гімназії?

— Ні, — відповів хлопець і одяг піджака. Він все ще похитувався на ногах. — Я вчився на кравця. Сьогодні склав іспит на підмайстра. У мене немає більше грошей.

— І це мав бути подарунок за складений екзамен? — Мокк сплюнув на підлогу недопалок і глянув на хлопчину. Той кивнув. — Нині ти мав стати справжнім мужчиною, еге ж? Якщо цього не станеться, твої друзяки тебе висміють?

Хлопець завмер і сховав обличчя в долонях. Міці голосно розреготалася й грайливо глянула на Мокка, очікуючи від нього того самого.

— Кричи, — тихо мовив Мокк.

— Чого іще? — від здивування пофарбовані чорні брови Міці підскочили вгору аж до коренів волосся. — Яке ще гівно ти придумав?

— Це ти гівно, — прошепотів Мокк, уважно глянувши на її почервонілі ніздрі. — А я поліцейський. Кричи так, наче тобі цей малий добряче догоджає.

Цього разу Міці анітрохи не здивувалася. Видлубала цигарку з мундштука й почала голосний концерт. Її горло роздирали стогони й скрики. Вона клякнула на ліжку й почала на ньому стрибати, не припиняючи видавати пристрасні зойки. Покривало сповзло з її округлих стегон. З вулиці долинули схвальні вигуки. Мокк заплющив очі й ліг навзнак на зім’ятій постелі. Біля нього стрибала Міці. Ліжко хиталося на всі боки, як екіпаж, яким він мчав уночі через Щитницький парк.

Літо добігало кінця. Софі була одягнена у світло-зелену сукенку, а він у білий тенісний костюм. Мокк підганяв візника й щохвилини впихав йому до кишені жмені банкнотів. Віяв сильний, але теплий вітер. Софі напівлежала в кріслі екіпажа, стискаючи в лівій руці пляшку шампанського, а її волосся важкими пасмами спадало на п’яні очі. Першого разу Софі застогнала біля Японського саду. Візник занепокоївся, але не оглянувся. Софі не панувала над собою, та й не бажала панувати. Візник затис зуби й люто шмагонув коня. У порожньому екіпажі почулися гортанні жіночі скрики, які, відлунюючи від кам’яних арок, трохи перелякали коня, якого раз у раз періщили батогом. Софі вустами торкнулася горла пляшки, кінь кинувся убік, і решта шампанського забулькотіла в її горлянці. Краплини благородного напою потрапили в трахею і бронхи. Софі задерев’яніла й почала кашляти. Переляканий Мокк застебнув штани й почав робити їй штучне дихання. Останнє, що він пам’ятав: Павільйон Століття та нерухома Софі. Він не пригадував дороги до лікарні, не пам’ятав реанімації, яку негайно зробили його дружині, забув, як виглядав екіпаж і понівечений кінь. Пам’ятав лише візника, старого єврея, вдячного за величезну суму й приниженого любовними криками Софі. Він покірно витирав з коня піну.