Гра на багатьох барабанчиках
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Літопис
- ISBN: 966-7007-84-5
- Переводчик: Віктор Дмитрук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра на багатьох барабанчиках». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Коли сідали десь на хвилинку, в кафе, в шезлонгу на пустому пляжі, на дошках молу, тоді нарешті зустрічалися їхні погляди. Важко було щось говорити. Вона хотіла тулитися до нього. Шкірою відчувала кожен його погляд. Ті ясні блакитні очі були безсоромними.
Вечори, коли сиділи разом з іншими на терасі, що виходила в лагуну. Жовте у світлі ламп листя дерев витворювало ілюзію якихось несподіваних міських хащів. Ті приятелі, спільні знайомі, веселий, пліткуючий тлум — вони були островом, до якого ми ненадовго пристали, щоби відчути твердий ґрунт під ногами, але нас усе ж цікавить тільки плавання.
Дім, схований у лопухах. Відгороджений високим парканом. Вона скрадається до нього, знає, що він там є. Тільки побачити його. Раптом усвідомлює, що вона гола, скаче з дороги в лопухи. Продирається через них у напрямку саду, від тилу. Тепер бачить освітлені вікна салону. Якийсь прийом. За шибою походжають люди з келишками в руках. Їхні вуста рухаються у тиші скла. Ця жінка, ця гарна жінка у синьому, це його дружина. Роздає усмішки; як же добре дає собі раду. Лопухи стають гострими й колючими. Його немає там, у тім акваріумнім салоні. Його немає.
Вона раптово стямилася. Капелюх боляче муляв їй шию. Підвелася і подивилася в дзеркало — очі злегка припухли, сльозилися. Вже час.
Алленштайн, дві вулиці навхрест, замок, ратуша і вчорашня мода на вулицях. Тут кожна історія повинна початися на вокзалі. Тут не можна жити, сюди можна тільки приїздити. Прусський порядок і азійська меланхолія. Ледь відчутний запах води. Вона замовила каву, коли годинник пробив третю — зараз у кімнаті дітей сієста. Вона раптом затужила за їхнім запахом — чому волосся дітей завжди пахне вітром? Кельнер узяв гроші, подивившись на неї зацікавлено, майже грайливо. Поволі рушила в напрямку вокзалу. І раптом увесь її спокій де й подівся. Серце почало ритмічно прискорюватись. Вона відчула себе якоюсь двовимірною, наче не існувала поза цією хвилиною, наче не мала ніякого минулого ані майбутнього. Жінка, яка іде в напрямку вокзалу, нічого більше.
Перон був досить пустий — якийсь молодик із букетом квітів, жінка з двома дітьми, подорожній на лавці, з ґатунку тих, які завжди спізнюються, яких поїзди оминають здалека. Одразу за нею увійшла групка людей. Чоловіки, поважні, трохи опасисті, один в окулярах у тоненькій оправі, другий у прекрасно пошитому чорному костюмі і з моноклем в оці (майже як із похоронного бюро, подумала, дивлячись на нього). Третій і четвертий — без властивостей. Це повинні бути вони. Представники культурних товариств Алленштайна, чекають на приїзд письменника. Потім прийшла величенька група молоді. Місце несподівано змінило вигляд, стало рухливим, гамірним. Це що, виїзд на маївку, чи оголошено вихідний день у прусських школах? Старший учитель марно намагався відновити порядок.
Як дивно — він плакав, коли вони розлучалися у Венеції. Тримав її за руку, а на отих його холодних блакитних очах блищали сльози. Сказав: «Яка дурниця, плакати, ми ж побачимось». Вона подумала, що він мав би їй освідчитись; він був такий традиційний. «Яка дурниця, освідчуватись, ми ж і так будемо разом», — лунало в її голові. Інша можливість була тоді просто неймовірною.
Потім вона зрозуміла, що плакав він над собою. «Я написав Тобі чотири листи, — згадував в отому п'ятому, — але не вислав їх. Вони роздряпували те, що мало би вже трохи загоїтись. Ти така гарна, така свіжа, наче світ зовсім Тебе не торкнувся. Ти звідкись не звідси, як ангел. Що більше я Тебе не маю, то більше прагну Тебе». Її занепокоїв той лист, вона не знала, чому. Наче був до когось іншого.
Натовп збентежено порушився. Молодий чоловік з букетом квітів підхопився з лавки. Пан у чорному неспокійно протер хусточкою монокль. Старший учитель марно пробував вишикувати молодь у дві шереги. Тоді вона зрозуміла, що усі ці люди чекають саме на нього. Що Т. перестав бути її власністю, що належить ще й іншим. Ним володіють і ці дітлахи, і пани в костюмах, і чоловік із квітами, і начальники, портьє та їхні дружини, які читають книжки.
А проте, що ж могли вони знати про нього? Чи знали його з найвідоміших романів, з оповідань, друкованих у часописах? Якщо так, то кого знали? В усьому, що написав, він залишав ледь що окрушинки самого себе, пластівці лаку. Чи жив він у своїх романах, досконалих, ясних, переконливих? Адже тоді у Венеції під час нескінченних прогулянок він завжди говорив нервово, коротко, примушував її здогадуватись, чи це вже крапка, чи лишень кома. Чи існував він сам у записаних історіях, анекдотах? Адже він навіть жарту не вмів розповісти. Як йому вдалося так увести людей в оману, що постать, яку він витворив, вони брали за нього самого? Як же легко це в нього вийшло. А може, якраз ні, може, це вона помилялась і, оглушена коханням та пожаданням, бачила когось іншого. Ні, вона не змогла розпізнати його в жодному реченні з того, що написав. Його там не було. Його не було в нейтральному нараторі саґи. Це не він говорив. Говорив хтось інший, хтось зовсім чужий. Саме це захоплювало — шукати у звичайному людському існуванні когось того, хто творить світи. Володаря Слів. Шукати того в його подиху, коли, несвідомий нічого, спав, притулившись до її плеча, шукати в погляді — які простори криються за брамами очей; придивлятися, як їсть морозиво — чи смакує йому так само, як іншим, чи його нерви так само переносять враження в мозок, як нерви усіх інших людей. Повинна бути якась відмінність. Раптом їй пригадалося, що тоді у Венеції він запускав вуса. Його рука несвідомо мандрувала до верхньої губи, і кінчики пальців гралися шорстким дотиком темної щетинки.