Там, у темній річці

Армстронг раптом зрозумів, що дві жінки чекають на відповідь від нього.

— Справа у тому, що я ніколи не бачив онуку на власні очі. Дочка мого сина жила у Бемптоні разом зі своєю матусею. Мені б, звісно, хотілося, щоб було інакше, але так уже склалося.

— Сімейне життя… Нелегке воно буває… — втішливо проговорила Марго. Коли минув перший переляк, вона зрозуміла, що цілком може впоратися з цим темношкірим здорованем.

На знак вдячності він вклонився.

— Учора до мене дійшли тривожні звістки, а сьогодні вранці я дізнався, що мати цієї дівчинки…

Він замовк і стривожено поглянув на дитину. Армстронг звик до зацікавлених дитячих поглядів, але ці оченята не затримувалися на темношкірому чужинцеві, а ковзали далі, далі, ніби не помічаючи його. Можливо, через сором'язливість. Котам також не подобається тривалий зоровий контакт із чужинцями — вони спочатку дивляться на тебе, а потім відводять очі. В кишені він тримав мотузочку з прив'язаним до неї пір'ячком — із кошенятами вона спрацьовувала безвідмовно. Для дівчаток у нього була припасена зроблена з кілочків лялечка із розфарбованим обличчям, одягнена у шубку з клаптиків кролячого хутра. Він витяг її і поклав дитині на коліна. Вона відчула це і глянула вниз. Її пальці схопили ляльку. Рита і Марго спостерігали за нею з тією ж пильною увагою, що й чоловік. Вони обмінялися поглядами.

— Ви розповідали про матусю бідолашної крихітки… — нагадала Марго, і поки дівчинка була зайнята лялькою, Армстронг стиха продовжив:

— Та молода жінка відійшла у кращий світ учора ввечері. Про дитину не було нічого відомо. Я спитав у першого-ліпшого перехожого, який порадив мені звернутися до вас. Утім, він, мабуть, щось наплутав, бо запевнив мене, що дівчинка потонула.