Там, у темній річці

Вона ніжно скуйовдила дівчинці волосся.

— Чи я тобі колись розповідала, як народився Джонатан? Неможливо жити в «Лебеді» й не вміти розповісти історію. Хоча зазвичай вона була надто зайнята іншими речами, незвичний день відірвав її від справ. Тепер жінка вирішила почати оповідь.

— Пам'ятаєш Беатті Ріддел, що була повитухою до тебе?

— Вона померла саме перед тим, як я тут оселилася.

— Беатті приймала всі мої пологи. З дівчатками не мала жодних проблем, та потім я завагітніла Джонатаном, та й вже старшою була, тож було нелегко. Після десяти дівчат ми з Джо не кинули сподівання народити хлопчика, тож коли після довгих і важких пологів Беатті нарешті підняла немовля, щоб мені показати, я зупинила погляд лише на його маленькій цюцюрці! «Джо зрадіє», — подумалося. Та я й сама була дуже рада. Простягнула до хлопчика руки, сподіваючись, що повитуха одразу дасть його мені, але вона поклала дитину і смикнулася.

— Я знаю, як треба діяти, — сказала Беатті. — Не хвилюйтеся, місіс Оквел. Це дуже просто і все має вийти як треба. Ми миттю поміняємо його, не переживайте.

Тоді я придивилася і побачила. Косі оченята, смішне кругле, подібне до місяця личко і такі кумедні вушка. То був дуже дивний малюк, дуже делікатне створіння, і мені спало на думку: «Чи ж він справді мій? Справді вийшов із мого черева?» Я ніколи не бачила таких немовлят. Та Беатті знала, хто він насправді.

Розповідаючи все це, Марго заколисувала дівчинку так легко, ніби та геть нічого не важила.

— Дозволь вгадати, — попросила Рита. — Ельфійський підкидьок?

Марго кивнула у відповідь.

— Беатті пішла в кухню й запалила вогонь. Гадаю, ти знаєш, що вона хотіла зробити — потримати над вогнем, щоб йому трохи припекло, і він почав скиглити. Тоді ельфи почули б і забрали його, а мені повернули б моє вкрадене дитя. Знизу вона гукнула, що їй знадобиться більше хмизу й великий баняк. До мене долинуло, що Беатті пішла до дров'яного сараю.

Я не могла відвести від малого очей, він був таким маленьким і чарівним. Блимнув очима — знаєш, як то буває: не прямо, як робимо ми з тобою, а трохи під кутом, бо так у нього розташоване вічко. Я подумала: «Що він знає про той дивний світ, звідки потрапив сюди? Що знає про мене, свою вимушену матусю?» Він поворушив ручками, але не так, як це робили мої дівчатка, а плавніше, ніби намагався плисти. Аж тут набурмосився. Мені подумалося, що за мить розпхинькається, бо йому холодно. Беатті нічим його не накрила. «Діти ельфів навряд чи дуже відрізняються від людських, — спало мені на думку. — Я ж бачу, що він змерз».

Я погладила його по щічці, а він так зачудувався! Коли прибрала палець, він відкрив рота і нявкнув, мов кошеня. Я відчула, як від його нявку груди налилися молоком.

Коли Беатті повернулася, він уже щосили ссав. Людське молоко! «Що ж, — сказала вона. — Уже надто пізно». От і все.

— Дякувати Богові, — вимовила Рита, почувши фінал історії. — Я чула оповідання про підкидьків, і вони всі однакові. Ніяка Джонатан не ельфійська дитина. Деякі малюки такими й народжуються. Беатті, може, таких раніше не бачила, а от мені доводилося. У світі чимало таких дітей, як Джонатан, так само косооких, із великими язиками та розбовтаними руками й ногами. Деякі лікарі називають їх «монголятами»,[6] бо вони схожі на тамтешніх дітей.