Люди в гніздах

— Дуже смішний жарт, як і завжди в тебе.

— Хто б, Валька, казав! От від тебе зате одна радість і спокій. Постійно ви щось придумуєте.

Вдома Валя мовчки, незадоволено примруживши очі, підійшла до вікна і визирнула. Якийсь чоловік справді стояв коло хати Білоусових.

Але, зрештою, він міг стояти просто так, а Лидя могла що хочеш ляпнути.

— Бре’! — спробувала переконати себе Валя та пішла від вікна, не забуваючи, однак, про чоловіка ані на мить.

Із кухні з’явився двоюрідний брат Ростислав.

— Валічко, я на базар піду, тобі щось купити?

— Ні, нічого не треба. Сумніваюсь, що там ще хтось є в такий свинячий голос.

Ростислав став справжньою знахідкою для Палійчука, що вже дико замерз і прокляв свою затію. Ростислав вийшов із дверей, на які показала жінка, тож явно був родичем. Чоловіком, братом, будь-ким, та хоч би й просто приятелем. Палійчук рушив за ним. Невдовзі вони повернули праворуч і опинилися перед базарчиком. Над ринком криво всміхалося накриття з натяком на сецесію. При не надто численних рундуках мляво провадили торгівлю ще малочисельніші люди.

Юрій дочекався, поки потрібний йому чоловік скупиться та піде назад. Одразу за базаром він його наздогнав.

— Вибачте, будь ласка, ви ж із восьмого номера?

Ростислав глянув на нього, якось стомлено зітхнув і погодився з незаперечним фактом.

— Іще раз пробачте, що я отак на вулиці до вас, просто мені потрібна Валерія Олексіївна Крамаренко, ви ж її знаєте?

— Знаю, якщо я з восьмого номера. А чого б вам не зайти, не спитати її?

— Мабуть, у мене надто делікатне питання. Або мені так здається.

— Ах делікатне. Ну, тоді звичайно. Якщо питання делікатне, що тут скажеш.

— Додому з такими розмовами не хочеться заходити.

— То ви хочете, щоб я її покликав, чи як? Ви не зовсім зрозуміло висловлюєтеся, шановний.

— Ні. Просто передайте їй вітання від Олексія Івановича, будь ласка.

— Як це розуміти?

— Я випадково зустрів його, і він попросив передати.

— Не знаю, нам про долю Олексія Івановича точно невідомо, але, судячи з усього, він загинув іще за часів, як то кажуть, тимчасової окупації. Тому ваші слова звучать дивно, це як мінімум.

— Я бачив його в Лондоні.

Ростислав тільки похитав головою.

— Він сказав, що його вивезли ще тоді німці, а потім йому вдалося виїхати до Лондона. А ми з ним були знайомі, неблизько, до війни, по роботі, ну, це не важливо.

— Звичайно, не важливо, аякже.

— І попросив передати рідним, що він живий і здоровий. Хоч ви, мабуть, не повірите.

— Може, все-таки зайдете та розкажете це Валі самі? Їй краще й вирішити, вірити вам чи ні.

— Дякую, я вже піду, не хочеться в домі такі розмови вести. Вибачте ще раз. Щасти вам!