Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

Власне, я вже стомився від свого самотнього й мовчазного бурлакування, і в мене виникла інстинктивна потреба мати якесь товариство. Гостро відчув це одного похмурого дня в осінньому Мілані невдовзі після повернення з Німеччини.

Той листопадовий день був холодний, а надвечір збиралося на дощ. Я помітив старого торговця сірниками під ліхтарем. Він ніяк не міг закутатись у благеньке пальто, бо йому заважала скринька, що висіла на грудях. Старий тримав біля підборіддя стиснуті кулаки, і в одному з них був мотузочок, що звисав до самої землі. Я нахилився і побачив малюсіньке цуценя, яке, згорнувшись клубочком біля стоптаних черевиків господаря, тремтіло від холоду і безперестанку скавчало. Бідолашна тваринка! Я спитав старого, чи не продає він цуценя. Той відповів ствердно і додав, що продасть зовсім дешево, хоч цуценя дороге. О, з нього виросте гарний великий собака.

— Двадцять п’ять лір…

Бідолашне цуценя анітрохи не запишалося, почувши таку високу похвалу. Воно не перестало дрижати. Либонь, зрозуміло, що господар оцінив не його майбутні достоїнства, а глупоту, яку прочитав на моєму обличчі. Тим часом я збагнув, що, купивши собаку, матиму вірного, скромного і люблячого друга, який з поваги до мене ніколи не спитає, хто я насправді такий, де взявся і чи гаразд у мене з документами. Однак за собаку необхідно платити податок, а я вже відвик від цього. Обмежити свою волю! Ні в якому разі!

— Двадцять п’ять лір? Бувайте здорові! — сказав я старому торговцеві сірниками.

І, насунувши капелюха на очі, почвалав під сизою мжичкою, що вже заснувала вулицю. Отоді я вперше подумав: солодка моя воле, ти безмежна й прекрасна, а все ж таки трохи й деспотична, коли не дозволяєш мені навіть собачки купити.