Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання
- Автор: Пиранделло Луиджи
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00733-0
- Переводчик: Галина Васильевна Бережная
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання». Краткое содержание книги:
Я не схотів вигадувати собі іншої матері, це було б оскверненням живої й скорботної пам’яті про мою рідну неньку. Ну, а дідуся, ясна річ, я собі створив: адже він був першим виплодом моєї фантазії.
О, за скількома дідами попоходив я в Туріні, в Мілані, у Венеції та Флоренції, поки витворив свого! В одного з них позичив костяну табакерку і великий носовичок в червону і чорну кратку; в другого — ковіньку, в третього — окуляри та розкішну бороду, у четвертого — ходу і звичку сопіти носом, у п’ятого — манеру говорити й сміятися. І вийшов славний дідусь, любитель мистецтва, хоча й трохи дратівливий і забобонний: не схотів дати мені систематичної освіти, а навчав мене сам — у жвавих розмовах, у переїздах з міста в місто, в оглядах музеїв та картинних галерей.
Буваючи в Мілані, Падуї, Венеції, Перуджі, Флоренції, Равенні, я завжди возив із собою, мов тінь, свого вигаданого діда, який часто гомонів зі мною вустами якогось старенького сторожа.
Але ж я хотів жити не тільки в минулому, але й тепер, хотів жити й для себе. Час від часу замислювався про свою безмежну, небувалу досі волю, і мене охоплювало почуття такого великого щастя, що я наче поринав у блаженне сп’яніння. Це усвідомлення волі вливалося мені до грудей нескінченним широким потоком і ніби підносило все моє єство. Сам! Я сам! Сам собі господар! Ні перед ким і ні в чому не зобов’язаний звітувати! Можу їхати куди заманеться: до Венеції так до Венеції, до Флоренції то до Флоренції. Моє щастя було зі мною всюди. Ах, який незабутній захід сонця випало побачити мені в Туріні на Лунго По, біля мосту зі шлюзом, що стримує бурхливі води! Це сталося в перші місяці мого нового життя. Все навколо сяяло в напрочуд прозорому повітрі, і, милуючись тим дивовижним сяйвом, я відчував таку п’янку волю, що, здавалося, не витримаю і збожеволію.
Я вже змінив свою зовнішність з голови до п’ят. Чисто поголений, у світло-синіх окулярах, з довгим волоссям, яке вільно спадало на плечі, уже й сам собі здавався іншою людиною. Іноді ставав перед люстром і, сміючися, промовляв до себе:
— Адріано Меїс! Щасливий чоловіче! Шкода, що в тебе такий вигляд… Та, власне, хіба тобі не байдуже? Все чудово! Якби не оце око, що лишилося від того дурня, твій дивакуватий і трохи зухвалий вигляд не здавався б зрештою таким потворним. Нехай жінки сміються, що тобі до того? Ти ж не винен. Коли б той, інший, не носив короткого волосся, тобі не довелося б носити довгого. І не на свій же смак ти поголився, немов священик, це я знаю напевне. Що вдієш! Коли жінки сміються… смійся й ти — це для тебе найрозумніше.
Зауважу, до речі, що жив я тільки собою і для себе. Перемовлявся кількома словами з власниками готелів, з обслугою, з сусідами за столом — та й то не тому, що хотів завести розмову. Я зрозумів, що моя мовчазність означає лише одне: я не вмію прикидатися. Та й ті, що мене оточували, теж не дуже часто озивалися до мене. Мабуть, через мою зовнішність усі вважали мене за іноземця. Пригадую, якось у Венеції не зумів переконати старого гондольєра, що я не німець і не австрієць. Так, я народився в Аргентіні, але ж мої батько й мати — італійці. Справжня таємниця моєї, якщо можна так висловитись, незвичайності полягала зовсім в іншому, і знав її тільки я сам: я зробився тепер зовсім іншою людиною, і жодне місто, крім Міраньйо, не має мене в актах громадянського стану. Небіжчик під чужим іменем — ось хто я такий.
Це завдавало мені прикрощів, одначе я не хотів ні бути, ні вважатися австрійцем. Мені ще ніколи не доводилося замислюватися над словом «батьківщина». Раніше я мусив думати про інше. А тепер, на дозвіллі, в мене виробилася звичка перейматися тим, чим раніше ніколи б не зацікавився. Причому, заглиблювався в деякі питання, сам того не помічаючи, і лише роздратовано стенав плечима. Але ж треба було й мені чимось займатися, коли набридало вештатись по вулицях і витрішки продавати! Аби не лізли в голову пусті й непотрібні роздуми, я змережував іноді аркуш за аркушем своїм новим підписом, намагався переінакшити почерк, тримати перо не так, як тримав завжди. Проте закінчувалось це тим, що я кидав перо і рвав на дрібні клапті папір. Мені ж любісінько можна бути й неписьменним! До кого писати? Листів я не отримував і не міг отримувати нізвідки.
Ця думка, як і багато інших, повертала мене в минуле. Я знову бачив свій будинок, бібліотеку, вулиці Міраньйо, пляж і питав себе: «Чи Ромільда ще ходить у жалобі? Либонь, ходить, про людське око. А що вона поробляє?» І я пригадував її такою, якою так часто бачив удома. Уявляв також і вдову Пескаторе, що, певне, проклинає навіть пам’ять про мене.