Коли вмирає Безсмертний

— Питаєш, чи можна вірити «Вічному спокою»? Жодній нашій газеті не можна до кінця вірити. Он бачиш? — і Шат показав на очисний басейн. — Швидше ота помийниця перетвориться на океан, аніж наша преса перестане приправляти краплями правди калюжі смердючої брехні.

— Ну, а все-таки, що з Чактом?

— Чакт живий і здоровий — тут газета не збрехала. А все інше, що ти прочитав про нього у «Вічному спокої», — чистісінька інформація, тобто брехня по-нашому, по-вамбськи. Ти вамбську хоч трохи розумієш?

— Ні, — признався Бідило.

— Ну нічого, скоро вивчиш. У мене гарні новини: вирішено перевести тебе на нелегальне становище. Будемо готувати втечу.

— А Чакт? Теж зі мною?

— З Чактом доведеться трохи почекати. Ніхто, звичайно, не вірить отій інформації, але Чакт — служитель. Тут зайва обережність не завадить.

— Значить, як і раніше, Чактові нічого не говорити?

— Жодного слова. Ой! — схопився Шат. — Я й забув! Котра зараз? Ану глянь, у тебе очі молодші.

— Дев’ятнадцять тоц, п’ятдесят чотири цоти, — подивився Бідило на великий тоццойт академії, що світився крізь чагарі хифового парку.

— Добре, що я згадав, — заспокоївся Шат. — Через півтоци з’явиться великий гроунд. Не сиди в приміщенні, виходь на дах. Це тобі обов’язково треба послухати. Ну, ууммб, однодумче!

— Ууммб, — відповів Іван.

На верхньому штейподромі академії, біля самого входу до Кип-Кейпу, Бідило стрів горбаня. Останнім часом Купхейп різко змінився до свого піддослідного, став якимсь неприродно ввічливим, навіть ласкавим. «З чого б це? — дивувався Бідило. — Не інакше як нову халепу якусь замислив на мою голову…»

— Добре, дуже добре, що я вас побачив! — забелькотав горбань, поплескуючи Івана по плечу. — Зараз ми рушимо до самого Пейта Фикта. Бачу, бачу, стомили вас оті приймальні та кабінети. Ну нічого, нічого, дорогенький. Як тільки доб’юся аудієнції в Хича, одразу ж дам вам перепочинок. Може, навіть поїдете кудись. Помандруєте, розважитесь — це вам аж ніяк не завадить. Чи не так?

Іван хотів було запитать, де, в яких місцях прийдеться йому мандрувати і розважатися, але так і не запитав: над містом починалося щось незвичайне.

Зелений Дзвін — Вічний Голос Безсмертного — спершу змовк, а потім задзвенів якось по-новому — тривожно, немов на сполох.

З-за обрію, з-за жовтого туманного виднокола, сунула-виповзала червона сяюча хмара. Випливала, хутко наближалася і все зростала, збільшувалася на очах. Уже й сонце Закрила. Тривожне, багрове сяйво оповило столицю… І враз загриміло, зарокотало небо:

— Ууммб!

Сотні зелених променів вдарило з будинків у грізне червоне сяйво.

Купхейпа мов вітром здуло. Жодного білого халата на штейподромі — де-не-де лише бовваніли чорно-жовті постаті: шхуфи не боялись гроунда.

А хмара рокотала й рокотала. Глибокий бас про щось урочисто розповідав на звучній незнаній мові. «На вамбській, мабуть, — подумав Іван. — Та й гарна ж яка…»

Широкі промені хиталися, падали, злітали, впиналися в червону хмару, мов вогненні бичі. Хмара блимала, проте голос не замовкав — велично й владно гримів і гримів над притихлим Містом-1. І так було довго. Нарешті, дійшовши найвищого напруження, бас знову пророкотав:

— Ууммб! — і замовк.

Одразу ж стало чути вібруючий, тривожний дзвін. Але хмара не згасала, число променів потроїлось.

І знову загримів голос, та вже не вамбською, а добре знайомою щактифською мовою:

— Тісніш, однодумці! Слухайте! Слухайте! Слухайте! Віднині кожні п’ятдесят діб гримітиме над столицею голос великого гроунда! Ми розкажемо правду про наш народ, про нашу голубу Вамбію. Слухайте, слухайте правду! Слухайте нашу правду!

Книга Схилянь — книга брехні. Ніякий Сонячний Вседержитель, ніякий Безсмертний не дарував вічного дня Країні Блаженного Спокою. Сто сотень віків тому на просторах теперішньої Щактиф шуміли фіалковолисті ліси. Сині лани хвилювалися під грозовим небом. Червоні сади квітли на голубих буграх. Земля наша — така родюча, така щедра — яскраво-голубою тоді була.