Записки українського самашедшого
- Автор: Костенко Лина Васильевна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Записки українського самашедшого». Краткое содержание книги:
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.
Але люди не здаються, ходять з плакатами, протестують. Часом я не витримую і теж пориваюсь туди. Але я не люблю колективних емоцій, не люблю маси. В якійсь точці кипіння маса завжди може перетворитися на юрбу. І не вірю теперішнім лідерам — ні тим, у яких прапори міняються, ні тим, у яких вони стабільно червоні.
Журналістам вірю. Вони тепер як на передовій.
Днями поставили стелу на пам’ять про своїх загиблих колег. Вісімнадцять імен, викарбуваних у камені! Але стела відразу ж зникла. Диявол проговорився. Через два дні знайшли. Загадкові явища, прямо як в Единбурзькому замку. Тільки привиди в цивільному.
Папа Римський уже на Мальті, де колись висадився апостол Павло після корабельної катастрофи.
А що я знаю про Мальту? Мені що Мальта, що Майорка, знаю тільки, що острови. Але поґуґлив і здивувався. Крихітна держава, а яка велика історія! Хто там тільки не пройшов, хто не хотів загарбати! І фінікійці, і Карфаген, і греки, й римляни, і сарацини. Мальтійський орден. Турки. Наполеон. І, звичайно ж, Велика Британія з її військово-морською базою. Бомбами по ній гатили у Другу світову війну. З кораблів стріляли. Таж тої Мальти кам’янистий клаптик, весь порізаний бухтами, населення менш як півмільйона. А вистояла! Здобула свою незалежність. Ще й отримала від Британії хрест Георгія за мужність. Має статус розвинутої держави. А ми все про бром.
А от з чим наші нащадки читатимуть нашу нинішню історію?
Хіба що під пиво з горішками. Або вже й не читатимуть.
Знову серія вихідних. День Перемоги. Колись це було свято «со слезами на глазах», тепер, буває, і з піною на губах. Бо для одних це війна Вітчизняна, для інших — Друга світова. А чого, власне, сваритися? У світовому масштабі, ясно, що світова. А конкретно для кожного — чом би й не Вітчизняна? Що, мій дід захищав хіба не Вітчизну?
Ветерани одягли ордени і медалі, але вони вже не співзвучні епосі. Війна уже десь там далеко, в минулому тисячолітті. «Нове покоління вибирає пепсі». Нове покоління багато що вибирає, пепсі чи не пепсі, воно вибирає своє життя. Це вже статисти іншої драми, до якої будуть байдужі вже колись інші покоління.
Тріпочуть на вітрі знамена, гримлять фронтові пісні. Йде пряма трансляція з вулиці. Телерепортер питає дівчину: «Кто победіл во Второй міровой войнє?» Дівчина морщить лоба, робить милу гримаску: «Нє знаю». Він ще раз питає, він уже майже підказує: «СССР ілі Германія?» Дівчина відповідає: «По-моєму, Германія». Чому вона так думає? По-перше, тому, що вона взагалі не думає. А по-друге, тому що знає: Німеччина заможна й цивілізована, там все є, а хто такий «СССР»? Як він міг перемогти, якщо він сам розвалився? Про Бухенвальд і Освенцим вона взагалі не чула.
І що за цей Дніпро, де вона вивертається на пляжі, полягло сто тисяч солдатів, і що на передгір’ях Криму й досі знаходять черепи і смертельні медальйони — ця теперішня тьолка з голим пузом уже не знає. І не хоче знати. «Нє наґружай», — скаже вона. Моє покоління «нагружали». А це вже ні. Хоча й воно чимось «нагружене». Питання в тому, чим краще бути «нагруженим» — трагедіями чи сміттям?
На солдатських меморіалах кам’яні солдати схиляють кам’яні знамена. А реальні ветерани вже насилу долають бордюри на хідниках. Важко розпізнати в них колишніх героїв. Старі люди, як сушені гриби, всі однакові. Тим більше, що роздратовані, що бідують, що в переважній більшості ностальгують за СРСР. Але це їхній День, у цей день їм велика шана: 20 гривень до пенсії, 10 хвилин дармових телефонних розмов, а в одній із лазень безкоштовний вхід. їх вітають, їм дякують, їх погодують солдатською кашею і видадуть фронтових 100 грам. А ввечері потривожать небо салютом.
На базарних розкладках продаються бойові ордени і медалі — чиїсь вдячні онуки хочуть заробити на славі своїх дідів.
І стара підрихтована каска з дірочкою від кулі. Для товарного вигляду хазяїн її пофарбував.
Тим часом війна говорить із-під землі. В університетському парку знайшли вже 460 артилерійських снарядів. Біля залізничного вокзалу — авіабомбу. Чомусь часто почали знаходити. Гранати, бомби, фаустпатрони, протипіхотні міни. То в землі залягло, то над пляжем в корчах зависло, то грибники у лісі надибали. Одна баба виявила у своїй власній призьбі.
Уся земля утикана чимсь, що вбиває.
— Уже ж є країни, які можна вивчати по карті мінних полів, — сказав я.
— Чоловіча цивілізація, — огризнулася дружина. — На що ж ви більше здатні?
Вона тепер завжди так зі мною розмовляє. Огризається, щоб огризнутись.
Часом не хочеться повертатись додому. Сиджу в сусідньому скверику, дихаю пахощами бузкуСпостерігаю дітей у пісочниці. Теж матюкаються.