Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
У кутку кімнати стояло мідне ліжко, на ньому лежала місіс Дюбоз. «Чи не Джемові витівки прикували її до ліжка»,— майнуло в моїй голові. На якусь мить мені стало шкода її. Вона лежала, вкрита купою теплих ковдр, і дивилася на нас майже по-дружньому.
Біля ліжка стояв мармуровий умивальний столик, на ньому склянка з чайною ложечкою, червона вушна спринцівка, коробочка з ватою і сталевий будильник на трьох ніжках.
— То ти привів з собою свою сестру-замазуру, га? — по-своєму привіталася з нами місіс Дюбоз.
— Моя сестра не замазура, і я вас не боюся,— спокійно відповів Джем, хоч я помітила, що в нього тремтять коліна.
Я чекала гнівного вибуху, але місіс Дюбоз тільки й сказала:
— Починай читати, Джеремі.
Джем сів у плетене крісло і розгорнув «Айвенго». Я підсунула друге крісло і сіла поруч.
— Сядь ближче,— сказала Джему місіс Дюбоз.— Отут, біля ліжка.
Ми підсунули крісла. Ніколи я ще не бачила місіс Дюбоз так близько, і єдиним моїм бажанням було відсунутися від неї якнайдалі.
Вона була жахлива. Обличчя кольору заяложеної подушки, в куточках рота блищить слина і повільно, немов льодовик, сповзає в глибокі ущелини по обидва боки підборіддя. Все обличчя в нездорових старечих плямах; у вилинялих очах — дві крихітні, як вістря голки, цяточки — зіниці. Руки вузлуваті, нігті заросли. Вона не вставила протез нижніх зубів і верхня губа видавалася наперед; час від часу місіс Дюбоз підтягувала нижню губу до верхніх зубів-протезів, тоді підборіддя подавалося вперед і слина текла швидше.
Я намагалася не дивитись на неї. Джем знову розгорнув «Айвенго» і почав читати. Я спробувала стежити очима за рядками, але він читав надто швидко. Коли траплялося незнайоме слово, Джем пропускав його, проте місіс Дюбоз ловила його на цьому і примушувала прочитати слово по літерах. Джем читав уже хвилин двадцять. А я розглядала закіптюжений камін, дивилась у вікно,— куди завгодно, аби не дивитися на місіс Дюбоз. Вона все рідше поправляла Джема, в одному місці він випустив цілу фразу, і вона не помітила. Вона вже не слухала. Я глянула на ліжко.
З місіс Дюбоз щось сталося. Вона лежала на спині, вкрита ковдрами до самісінького підборіддя. Видно було тільки голову і плечі. Голова повільно хиталася то в один бік, то в другий. Зрідка місіс Дюбоз широко відкривала рот, і видно було, як ворушиться її язик. На губах збиралася слина, місіс Дюбоз втягувала її і знову відкривала рот. Здавалося, її рот жив своїм життям, він одкривався й закривався, як молюск-роззявка в час відпливу. Інколи з нього виривалося «пт...» — ніби там закипала каша.
Я смикнула Джема за рукав.
Він подивився спочатку на мене, потім на ліжко. Голова повернулася до нас.
— Місіс Дюбоз, як ви себе почуваєте? — спитав Джем.
Вона не чула.
Раптом задзвонив будильник, ми принишкли від страху. За хвилину, все ще приголомшені, ми з Джемом були вже на вулиці. Ми не втекли, Джесі випровадила нас: ще дзвонив будильник, як вона вбігла до кімнати і випхнула нас за двері.
— Ш-ш ш... біжіть додому,— сказала вона.
Вже в дверях Джем чогось загаявся.
— Їй час приймати ліки,— сказала Джесі і грюкнула за нами дверима. Я помітила, як вона поспішала до ліжка місіс Дюбоз.
Було за чверть до четвертої, коли ми повернулися додому, побігали з м'ячем на подвір'ї, потім настав час зустрічати Аттікуса. Він приніс мені два жовтих олівці, а Джемові — футбольний журнал. І хоч батько нічого не сказав, я гадаю, то була своєрідна винагорода за перший день читання у місіс Дюбоз. Джем розповів йому про наші пригоди.
— Страшно було? — запитав Аттікус.
— Ні, але вона така бридка. Її мучать якісь приступи. З рота весь час тече слина.
— Вона не винна. Коли людина хвора, на неї не завжди приємно дивитися.
— Мені було боязко,— сказала я.
Аттікус глянув на мене поверх окулярів.
— А тобі не обов'язково ходити з Джемом.
На другий день у місіс Дюбоз все повторилося, те саме було і третього дня. Поступово ми до цього звикли: спочатку місіс Дюбоз накидалася на Джема, дорікаючи йому за камелії і за батька-чорнолюба; потім замовкала і нарешті забувала про нас. Дзвонив будильник, Джесі випроваджувала нас, і ми до вечора могли робити що заманеться.
— Аттікус,— запитала я одного разу ввечері,— що таке чорнолюб?
Аттікус нахмурився.
— Тебе хто-небудь називає так?
— Ні, місіс Дюбоз так називає тебе. Вона щодня сердиться і каже, що ти чорнолюб. А мене так обізвав Френсіс на Різдво, доти я цього слова не чула.
— І тому ти на нього тоді накинулася?
— Так...
— Чого ж ти питаєш, що це означає?